11. Суворо на південь

Вже вечоріє, коли я виїжджаю за межі Київської області. Їду на південь, але про всяк випадок не по головній трасі, а петляючи між селами і містечками, доки ще так можна. Можливо, кілька днів перебуду в Юлі, а потім вилечу до Греції. 

На щастя, ніхто мене не шукає, а мій смартфон “забутий” на одній із заправок, тому мені ніхто, крім мами і Юлі не зателефонує. І поки що я впевнена на всі сто, що роблю правильно. 

Як там говорив Єгор? “Навіть якщо ти мене ненавидиш”...

Але ж я не ненавиджу, хоч і маю повне право на це! Він і досі для мене мов цілий світ. Тільки світ, в якому я не живу, а просто спостерігаю, мов за якимось броньованим склом. Не може торкнутись навіть, бо це надто небезпечно. Тому моя втеча – єдиний вихід. 

Як тільки шосе вкриває покривалом темрява, я відчуваю, як стомилась. Якщо буду гнати так і далі, можу потрапити в аварію. Треба відпочити. Через кілька сіл мені трапляється придорожний бар з промовистою назвою “Хата”. Парковка практично пуста, і я швидко ховаю своє авто під розлогу стару черешню, що своїми гілками наче обіймає корпус моєї маленької малолітражки. 

Я виходжу, щоб розім’яти ноги, роззираюсь. Подумавши, відкриваю багажник і забираю свою сумку з речами. Хто зна, що тут за місцевість, не хочеться залишитись без всього, дякуючи придорожним мисливцям за неуважними водіями і їх скарбом. Вже за півгодини я розумію, як правильно зробила!

Власниця закладу і його ж офіціант та кухар, привітно спулкується зі мною. Жаліється, що зараз до них дуже мало хто заїжджає. Настільки мало, що їй вже до безумства тут нудно. 

Трохи розваживши жінку розмовою ні про що, замовляю каву і картоплю по-селянськи з салатом. Не тому, що голодна, а тому що організму потрібні калорії. А мені – відпочинок і зміна пов’язки. Останнє, мабуть і врятувало мене, бо поки я, намагаючись хоч якось притримуватись умов асептики в невеликій, та на щастя, чистій вбиральні закусочної, змінюю бинти і накладаю на серветку мазь, мене вже шукають “якісь обормоти”, про що мені пошепки повідомляє власниця “Хати”, коли я повертаюсь до столика, де сумно стигне моя вечеря і кава. 

– Ви зараз рятуєте моє життя! – чесно зізнаюсь жінці, а вона підводить мене до маленького віконечка на кухні. Воно виходить як раз на парковку і моє авто. Двоє високих чоловіків не надто привітного виглядаючи, крутяться коло нього. 

Я викинула свій смартфон, не користувалась кредитками, але зовсім не подумала про машину! Певно Іван, чи ті, хто вже намагались мене вбити, якось відслідкували її навіть тут, в глушині! 

– Тут є якийсь інший вихід? – запитую з надією, і жінка перелякано дивиться на мене, певно вже розуміючи, що одинока нічна відвідувачка може принести серйозні проблеми. 

– Є робочий хід, для прийому товару. Але ж твоє авто…

– Я залишу його вам. Як тільки вони підуть, продайте його комусь, або здайте в металобрухт. 

– Як же? Нова ж машинка… Як же в металобрухт? – розгублено лепече жінка, показуючи мені на вихід. На щастя, він знаходиться за з іншої сторони будівлі. Перед тим, як прочинити двері, я глибоко вдихаю. 

Куди мені йти і що робити без авто? Як добре, що хоча б сумка зі мною! 

“Стій!” – раптом кличе мене власниця закусочної. – “Як вийдеш, поверни відразу направо за сусіднім будинком. Там побачиш зерновози, підійди до хлопців, спитай, куди їдуть. Вони по всій Україні катаються, зможуть тебе підкинути, куди треба!” 

Від почуття вдячності я хочу обійняти цю жінку, та вона перелякано озираючись, закриває за мною двері. Сподіваюсь, в неї не буде неприємностей через мене. 

На вулиці досить прохолодно. Мабуть,поряд з селом десь починається ліс, бо я чую, як далеко гавкотять лисиці. З дитинства боялась цих дивних звуків, а що вже говорити зараз, коли я тут зовсім сама, а “на хвості” якісь незрозумілі типи. 

Відчуваючи себе зайцем, за яким і полють ті лисиці, крадусь по вже нічній вулиці, радіючи, що темрява зараз мені дуже на руку. Мені здається, що в темряві я так і не знайду те “направо”, та на щастя, довга непримітна будівля закінчується,і я бачу нечіткі обриси невеликої хвіртки. 

Як тільки повертаю туди, в ніс б’є теплий запах зерна. Це означає, що я на правильному шляху! Темрява розсіюється. Її кроїть на шматки яскрава вулична лампа на розі височезного складу. Молодий чоловік стоїть поряд з фурою і щось похмуро бурчить в телефон. 

Дочекавшись завершення розмови, виходжу з темряви. Він перелякано відсахується, так і не підпалена цигарка випадає з кутиків рота. 

– Тьху ти, де ти взялась? – здивовано дивиться на мене. 

– Вибачте, що налякала. Моє авто зламалось, а мені треба на південь. Ви, часом не їдете? 

– Їду, – хмикає хлопець. – На Західну. Може передумаєш на південь? 

– Ні, мені треба до Одеси. 

– Ех, пощастить же Дмитровичу! Ходім, він на Одесу вранці! – вже забувши свій переляк, хлопець усміхається і привітно махає рукою. 

Дмитровичем виявляється худорлявий чоловік років п’ятдесяти. Він крутиться біля старенької довжелезної фури. Побачивши мене, взагалі не звертає уваги, аж доки хлопець не кричить йому: “Дмитровиче, я тобі кралю знайшов!”

Оцінивши мене уважним поглядом, Дмитрович похмуро кидає: “Я одружений. Заїкнешся про таке при моїй, вона кралю зробить з тебе!”