10. В полоні сумнівів

Я кудись бреду, не розбираючи дороги. Навколо все здається зовсім не знайомим. Певно, це вже “Джерелія”? Виглядає покинутою сто років тому, по старих стінах плетуться бур’яни, наче обіймаючи в своїх смертельних обіймах стару кам'яну кладку. Місце це виглядає моторошно навіть для мене. 

На дворі якось надто швидко темніє, і я вже не бачу в’юнкої стежки-змійки під ногами, але не зупиняюсь. Та тільки я вкотре підіймаю ногу, щоб зробити крок, як каміння під ногами починає сипатись кудись далеко вниз, настільки далеко, що там, внизу, я навіть не чую звуку його падіння. В цю ж мить чиїсь руки хапають мене і розвертають до себе. Я зависаю на краю провалля, і від падіння мене стримують тільки руки Єгора. 

“Інго, я все тобі розкажу, вибач, що не зміг раніше!” – шепоче він мені, пильно, запитально дивиться в очі. А я тану, розчиняюсь в цих руках, мені нічого не потрібно, крім них…

Глухий постріл забирає мою нірвану. І я бачу темну пляму на світлій футболці Єгора. 

“Я ж казав, що вб'ю кожного, хто приблизиться до тебе, забула?” – голос Івана лунає десь здалеку, дуже тихо, зловісно, але я чую його неначе всим тілом. 

Від жаху я кричу, крик відбивається від глухих стін, від старого зламаного стовбура дерева навпроти нас. 

Від цього крику я прокидаюсь.

В грудях пече, повітря не вистачає. 

Це сон! Це був просто сон! 

Та хай навіть так, але я знаю, що він може стати реальністю. Я дуже добре знаю Івана, і його темне минуле. Він здатен на все заради своїх правил, які придумав сам. Щоб там не було, я не маю права вплутувати Єгора і навіть думати, що щось з того, що було між нами, можна повернути. Не можна…

Швидко одягаюсь, збігаю вниз. Я мушу відмовитись від поїздки в “Джерельницю”, не має чого повертати, все вже давно втрачено! 

– Куди мчиш, кохана? – хижа посмішка блукає на очах Івана, якого я ледь не збиваю з ніг.  

– Поговорити з тобою! – видихаю просто в обличчя. – Я хочу нового охоронця! 

– Оо, ти мене розчаровуєш. Абсолютно нічого цікавого, одне й те ж. 

– Я йому не довіряю! Мені… страшно поряд з ним! – випалюю найбезглуздіше, що прийшло мені в голову. 

– Тобі? Страшно? – мій чоловік не стримує сміх. – Та навіть якщо тебе посадити в тераріум до крокодилів, то і в такому випадку страшно буде не тобі, а їм!

Таке враження, що я говорю зі стіною. Він не змінить свого рішення. І я не маю сил протистояти йому. 

Розгублена, розбита морально виходжу на подвір'я. Як бути? Поговорити з Єгором? І що я йому скажу?

Надворі набираю номер мами. Сьогодні вони вилітають в Італію на два тижні. Я навмисне не поїхала прощатись, Єгорчику легше спілкуватись на відстані, аніж зустрітись і знову розлучитись. Дуже сподіваюсь, що скоро все закінчиться і ми знову будемо разом.  

Мама довго не відповідає і я вже починаю нервувати. Однак, хвилювання перед дзвінком виявляється просто дрібницею порівняно з мої станом, після того, що я чую. 

“Алло! Інго! Ти мене чуєш? Немає часу говорити, плани змінились. Подзвонив охоронець Івана і сказав, що наші квитки нас чекатимуть в аеропорту і летимо ми не в Італію, а в Грецію!” 

Зв'язок обривається, а я розгублено тримаю в руках телефон, аж доки екран не гасне. Що це за зміни? І чому я про них нічого не знаю??

Різко розвертаюсь. Я поговорю з Іваном, доки він ще не поїхав. Він не має права так чинити! 

Здається, останнє я вимовляю вголос, бо відповідь: “Це не він, це я” зупиняє мене і я, мов вкопана, застигаю на місті. 

– Інго, це я змінив маршрут і квитки. Так потрібно, задля безпеки. І нам теж потрібно їхати в Закарпаття. Я розумію, що ти ненавидиш мене, але будь ласка, зараз просто послухай мене. Я все тобі поясню вже сьогодні, як тільки виїдемо з міста, обіцяю…

***

Цей ранок схожий на якийсь сон. Наче, я ще не прокинулась, а мушу робити вигляд, що енергійна, уважна, що щось роблю. Розгублено кидаюсь від однієї шафки до іншої, збираю речі. Я ніколи не була фанатом здоровенних валіз із десятком суконь та взуттям і сумочкою під кожну. Життя навчило мене завжди обирати тільки необхідне. Та зараз до звичних джинс, комплектів білизни та пари звичних сорочок-блуз, я, повагавшись додаю і маленьку коктейльну сукню та ще пару улюблених речей. А під них в невелику дорожню валізу лягають документи, два телефона і конверт-листівка з не настільки пухленькою, як мені хотілося б, пачкою готівки. Я все-таки щось встигла підзібрати, в кращі свої часи моя “Ліга” давала гарний дохід. 

Пометавшись між своїми шафками та потайними, тільки мені відомими схованками, я додаю до грошей невелику оксамитову торбинку з прикрасами. З подарунків Івана там – тільки обручка, яку я не ношу вже років два. Все інше – моє. 

Я збираю всі ці речі не тому, що збираюсь все це надягати. Я просто знаю, що більше сюди не повернусь. 

Іван зайнятий своїми справами. Я бачу це по світлі з його кабінету. А Єгор незмінно чатує в нашій вітальні. Тому свою валізу я скидаю з вікна. Воно виходить в сад, і падає вона на ніжну травичку та опале листя майже нечутно. 

Кличу Єгора. Доки він піднімається, я, схопивши куртку, вилітаю через чорний хід. Схопивши сумку вже на вулиці, підпираю вхідні двері масивною важкою фігуркою керамічного лева. Хоч якась затримка буде, доки можуть вийти!