9. Наввипередки з власним серцем

Як тільки ранок сліпучими променями розчинив мої залишки сну, я, нашвидкоруч зробила легкий макіяж і зайнялась зборами речей для Єгорчика. Все необхідне вже було з ним, однак, запасні комплекти для малого шибеника, який постійно щось то порве, то заляпає соусом, точно будуть не зайвими. 

Сьогодні самопочуття було вже значно кращим, шум в голові був не таким сильним, спина і плечі під пов’язками теж боліли досить терпимо. Однак думка про те, що бинти скоро доведеться змінювати, а рани обробляти, кидала в жар. І не тому, що я боюсь болю, а тому, що пам’ять щедро підсовувала відчуття рук Єгора та його зосередженого дихання на шкірі… Від цих спогадів зграї мурах пробіглись усим тілом, змушуючи серце битися так швидко, що дихання враз збилось. 

Так, я ще надто багато відчуваю до нього, хоча клялась собі, що забуду чи й вже забула. Обманювати себе легко до тієї миті, коли доля щедро не відсипле тобі “перевіряючих”.

Сумка майже зібрана. Хотілося тільки покласти якийсь сюрприз, однак вибиратись в місто бажання зовсім немає. 

Спускаюсь вниз, сподіваючись, що можливо ще зможу застати пані Лізу. Кожен крок по східцях неприємно віддає в поранені плечі, тому стишую кроки. І зустрічаю внизу майже ідилічну картину: Єгор і пані Ліза п’ють чай з домашньою випічкою і про щось розмовляють, мов старі добрі знайомі. Мені навіть хочеться повернутись назад, щоб не заважати їм, та пані Ліза помічає мене і привітно махає рукою. 

Спускаюсь і присідаю на край канапи в вітальні. 

– Інго, люба, приєднуйся. Я тут з Єгором познайомилась, він дуже милий хлопець! – щебече пані Ліза. – Сподіваюсь, ти не знущаєшся з нього, як з інших охоронців? 

Єдина проблеми пані Лізи – вона дуже довірлива і говірлива. Те, що домашні таємниці не виходять за межі дому, я впевнена на всі сто, а от в стінах дому вона може дозволити собі забагато. 

Єгор робить вигляд, що не почув, а я почуваючись третьою зайвою, сиджу, мов на голках. Пані Ліза подає мені тарілочку зі шматком пирога. Випічка в неї щоразу різна, і, згадавши, що не їла нічого від учора, не відмовляюсь. 

– Єгоре, ти не думай, наша Інга насправді добра. Тільки гарно приховує це. Може воно й правильно, покажеш слабину – і з’їдять. 

– Пані Лізо… – намагаюсь обережно зупинии її, та це просто нереально. 

– А що, хіба я не правду кажу? Правду ж! Інга – мила дівчинка, тільки, я впевнена, якийсь покидьок колись розбив їй серце, от вона й обросла колючками. 

Я намагаюсь не дивитись на Єгора. Уважно вивчаю кожну крихту пирога. Добре, що він з пісочного тіста і дуже крихкий. І все ж, з-під повік я стрілою кидаю погляд на Єгора. 

Хто б сумнівався! Витримка достойна професійного сапера! Ні один  м'яз на обличчі не видав жодної емоції. Тільки очі видались темнішими, ніж зазвичай. 

– У кожного з нас, – відставляючи чашку з чаєм раптом говорить він, – є хтось, хто розбив нам серце. У Інги, у мене, і я впевнений, що й у вас теж. 

– О, та було діло сто років тому. – зашарілась пані Ліза. Був один міський красень, що приїхав в нашу глушину. А я тоді такою красунею була. І дурепою! А тепер краси не лишилось, а от дурості… – заливається сміхом пані Ліза. І я криво посміхаюсь, радіючи, що розмова нарешті вийшла з такої слизької колії.

***

За зборами речей для сина, я зовсім забула, що сьогодні мене чекає візит до лікаря. Він має зняти шви, а це значить, що скоро я поїду в “Джерельницю”. З Єгором. І нарешті ми зможемо поговорити. 

Після того проблиску і фрази “Не заважай мені тебе рятувати”, Єгор знову закрився в своєму коконі. Він – охоронець і ніхто більше. Це так складно… 

Важко повірити, але незважаючи на те, що було раніше, і те, який він відсторонено-чужий зі мною, я рада, що він поруч. Бачити самій і відчувати його погляд на собі, чути голос і навіть іноді – доторкнутись, наче випадково… Боже, яка це розкіш зараз! І як несподівано зміщуються, змінюються наші цінності!

В седані Єгора пахне його парфумом. Поки Єгор закриває ворота, я маю час насолодитись його маленьким закритим світом. Дотягуюсь і торкаюсь керма. Кладу свої руки туди, де лежали його і наче відчуваю їх тепло. 

Швидко, мов від вогню, відсторонююсь від шкіряної оббивки, коли чую його кроки. 

– Як ви себе почуваєте? Готові до процедури? – несподіване питання застає мене зненацька. 

– Все добре. – нейтрально відповідаю і знову відвертаюсь до вінка. Оце кляте “ви” сидить, мов кістка в горлі!

– Інго, ви забули сумку для сина. Я її забрав, вона в багажнику. Якщо хочете, можемо після лікарні передати, куди потрібно. 

– Чорт! – Я дійсно залишила сумку, хоча щохвилини думала про неї і сина. – Дякую за турботу. 

Відповідаю, і судомно думаю, як краще вчинити. Я не готова навіть допустити зустріч Єгора-охоронця і Єгора-сина. Це надто все ускладнить…

Лікарняний запах викликає головний біль. Кроки глухо віддають луною від стін. Лікар, на щастя, вільний, і просить мене сісти зручніше і зняти блузку. Здивовано дивлюсь на Єгора, здається, він не збирається залишати кабінет. Побачивши німе питання в погляді, він просто відвертається спиною. Ну що ж, сам винен, хоче тут бути, то й нехай. 

Лікар торкається до мене легко і майже безболісно. А я згадую інші руки, які розмотували бинти і обробляли опіки і шви. Хоч вони були не руками професійного лікаря, але їх дотики… вони були значно обережніші. 

Нарешті неприємна процедура завершена. Лікар залишає мене з листочком-рецептом на столі. І Єгором. Намагаючись одягнути блузку, незручно закидаю руку і біль від потривоженої рани раптово віддає в саме серце. Випадковий стогін злітає з губ і миттєво завмирає. Бо чиїсь руки легко допомогають знайти рукав, поправляють ніжний шовк блузи, коли він застигає на жорсткій поверхні бинтів на плечі.