8. Те, що лікує рани

Вдома через шум в голові все видається якимось чужим. Навіть в своїй кімнаті я не можу знайти потрібних дрібниць, гублюсь, по декулька разів зазираю до шафки. Лікар сказав, що мій стан пояснює легка контузія після вибуху, та я розумію, що справа не в цьому. Просто я чужа тут. Розмова з Іваном по дорозі додому це вкотре підтвердила. 

Насправді, ми з ним дуже дивна пара. Спочатку він дав мені те, що я прагнула: захист, вирішення моїх проблем, ілюзію щасливого, або хоча б прийнятного майбутнього. А я йому – теж ілюзію. Покори. 

Підкоряти, домінувати, маніпулювати – його фетиш. І не тільки в ліжку, в житті. Спочатку він вдавав люблячого чоловіка, а я – покірну дружину. Та згодом я не змогла втримати пазурі в м’яких подушечках. Та й подушечки ті кудись зникли з часом, мабуть стерлися в перегонах на виживання з самим життям. Тому зараз ми з ним були, мов покупець, який хотів спорткар, а отримав натомість  грузовий пікап. Тільки хто з нас водій, а хто автівка – я досі не розумію. Мабуть, обоє. 

Іван сказав, що мою поїздку в “Джерельницю” те, що сталося, не відміняє. Тільки відкладає на кілька днів, доки лікар не зніме шви. На моє зауваження, що я не хочу, відповів прямим текстом, що моя думка його не цікавить. Та, мабуть, надто жалісливо я виглядала, бо оцінивши мій стан, додав, що це – заради моєї безпеки, і хочу я того чи ні, охоронець Єгор поїде зі мною. 

Охоронець Єгор! 

Охоронець…

Це якийсь поганий сон! 

***

На щастя Іван знову кудись їде й справах. А я розкладаю на столику купу медицинського приладдя. Опіки потрібно обробити. Цікаво тільки, як в мене це вийде, бо найбільше їх на спині. Що ж, якось спробую. 

Обережно знімаю пошматовану футболку. Там, де вона торкається тіла, завдає болю, і я шиплю крізь стиснуті зуби. Врешті-решт знявши її, з люттю кидаю кудись вглиб кімнати. Але звуку падіння не чую. 

Повертаюсь, і бачу її в руках Єгора. Через клятий шум в голові я не почула, як він зайшов. 

– Давай я допоможу. – очима вказує на бинти та мазь на столику. 

Бачити мене в такому стані? Оце вже ні! 

– Сама справлюсь! – крізь зуби шиплю. 

– Якщо не обробити вчасно, буде гірше. – наче малій неслухняній дитині спокійно пояснює. І поки я розгублено вслухаюсь в його голос крізь шум в голові, обережними, легкими рухами знімає пов’язку. Він робить це настільки вміло і швидко, що я вже не заперечую. Легка вечірня прохолода ковзає по оголених плечах і спині, змушує судомно здригатись. Чи то не прохолода, а його дотики так діють на мене? 

– Інго, як думаєш, кому потрібно… вбивати тебе? – запитує, вмілими рухами зовсім безболісно наносячи мазь на обпечену спину і плечі. І я навіть крізь шум ловлю момент, коли його голос зривається. 

– Я не знаю. Я… звичайна людина, в мене немає нічого… – його руки все ще на плечах, і мій голос теж зривається. 

– В тебе не має… ворогів? 

– Ні. Тільки я сама собі найгірший ворог. 

– Я працюю, намагаюсь дізнатись більше. Та поки єдина людина, яка може бажати твоєї смерті – це твій чоловік. 

Нічого собі! Він всього кілька днів працює, а вже знає значно більше, ніж достатньо було б звичайному охоронцеві. 

– Навіщо тоді він найняв охорону мені?

– Щоб прикрити себе. Ось, майже все. – Єгор відкладає старі просочені ліками і кров'ю бинти. – Допомогти тобі одягатись? 

– Ні, я сама. Допоможи мені краще, зрозуміти… 

– Не зараз. Будь ласка, дай мені, ще трохи часу. І поводься, як звичайно. Наче ти мене не знала раніше. 

– А я знала? 

У відповідь мені – мовчання. Він забирає залишки бинтів і просто йде…

***

Я гуляю прохолодним вечірнім садом. Сонце вже майже зайшло, а лагідні сутінки згладжують гострі кути важкого дня. Насолоджуюсь свіжістю і тишею. Та крізь легкий шум вітру, чую, як мене хтось кличе. 

Єгор стоїть майже поруч (як завжди підійшов надто тихо!) і чекає, як я відреагую на його голос. А я чекати не збираюсь, і через кілька кроків опиняюсь настільки близько, що його дихання ковзає по моїй голові і кілька волосинок від цього падають на лоб. 

Я мовчу і насолоджуюсь цією миттю. Як п’ять років тому, коли ми були так щасливі. Тоді все було легко і зрозуміло. Зрозумілість – ось що характерно для щасливих і гармонійних стосунків. Ви розумієте одне одного без слів, дивитесь хай під різним кутом, але в рамках одного вектору. Все легко, бо ви співпали, мов ключ і його замок, чи дві частинки одного пазлу. А все складно тоді, коли пара просто не складається, але ще цього не розуміє. Або й розуміє, але не хоче визнати, бо вже обросла путами обов’язків, спільними знайомими і традиціями, чи – більш приземлений варіант –  матеріальними зобов’язаннями…

В нас все було так просто… Були він і я, і така розкіш –  цілий вечір разом. І ніч… Тридцять днів і ночей. А потім все закінчилось, та навіть, якщо все вже й не повернути, чому б не дозволити собі на мить відчути, згадати, як все було? 

І тому я стаю на пальчики і тягнусь до його чуттєвих губ. Він не відсторонює мене, просто застиг. Перш ніж торкнутись його устами, обвиваю рукою шию і відчуваю його тепло, і його напругу. Ми зараз –  наче літні передгрозові хмари – ще мить і вдарить блискавка.