7. Промінь світла

Коли я прослизаю в чорний хід, ловлячи здивовані погляди персоналу ТЦ, і повертаюсь в салон краси, майстер спокійно працює з черговою клієнткою. Підморгую їй, і впевнено крокую до виходу, рада, що моя “оперція” пройшла успішно, але не рада, що так мало поговорила з Юлею. 

До авто на парковці залишається кілька кроків, а я різко повертаюсь назад, в ТЦ, тому що надто рано встала сьогодні, і випита з Юлею кава вже “відпрацювала” своє. Хочу ще, а в ТЦ готують досить пристойне “американо”. Тому, ледь не торкнувшись ручки дверей позашляховика, замало не до іскр з-під каблуків розвертаюсь. Роблю кілька кроків, бачу похмурого Єгора, що наче з-під землі з'явився поряд і здивовано сприйняв мій маневр. І йду далі, намагаючись ігнорувати його. В цю ж мить, якась невідома сила збиває мене з ніг. В вухах – найголосніший грім, який я коли-небудь чула, щось нестерпно обпікає спину і руку. Здається, на мить я втрачаю свідомість, а коли відкриваю – бачу, як моє авто, точніше те, що від нього лишилось, палає. 

– Інга! Інга! – долинає, мов крізь вату. 

Єгор (коли тільки опинився поряд?) проводить руками по тілу, зриває з мене залишки курточки, намагається підійняти. Та моє тіло – наче пластилінове, гнеться в різні сторони, я не можу зібрати себе до купи, і практично не чую звуків…

***

Остаточно оговтуюсь в автівці Єгора. В голові досі лунає шум, і це страшенно заважає концентруватись. 

– Що в біса сталось? – нарешті можу говорити. 

– Твоє авто підірвали! А мали – тебе, разом з ним, Інго! Невже ти не розумієш, що все серйозно? 

– О, ми вже на ти. Прогрес… – збиваючись на кожній букві, вимовляю. Надто важко даються і слова, і думки. Все всередині досі тремтить, мов якийсь желейний десерт у ложечці. 

Біля лікарні вже припаркований автомобіль Юри, нашого охоронця. Перед тим, як заглушити двигун, Єгор повертається до мене і говорить те, що змушує серце забитись в рази сильніше. Від цього дихати стає складніше, але на мить стихає шум в вухах. 

***

Коли лікар обробляє мої рани на спині і плечах (чи то осколком зачепило, чи то обгоріла курточка залишила опіки, ще не знаю точно), я прокручую в голові слова, що стали для мене променем світла серед густих важких хмар. 

“Інго, я все памятаю, і все поясню. Будь ласка, не заважай мені рятувати тебе!”.

Тепер в мене два “манюсінькі шовчики, до весілля заживуть”, купа обезболюючого і повний пакет антисептичних бинтів, серветок і флаконів з чимось різнокольоровим. Це все я мушу забрати додому і обробляти “наслідки своєї дурості і легковажності”, як говорить Іван. Його голос все більше дратує, та й дія обезболюючого потроху проходить. Тому я з усим погоджуюсь. Навіть зі словами, що моя “Ліга” коштувала дорожче його авто, але тепер він не буде нічого мені повертати”. Зараз я – мов книга, на яку пролили щось. В дитинстві в таку халепу через мою неуважність часто потрапляли шкільні підручники. І як їх не суши, невідомо, чи сторіночки ледь пожовтіють, чи розпливуться до невпізнання… 

Коли я нарешті лишаюсь сама в палаті, то стомлено закриваю очі. Мало мені ідіотської поведінки Єгора, що з’явивися, мов той сніг на голову влітку, так ще й виявляється, я дійсно в щось влипла по самі вуха. Знати б у що? Єдина цінність, яка була в мене – “Ліга”, та вона давно продана і жодного сенсу Петрову вбивати мене немає. Не надто я вже серйозна пташина, щоб витрачати на мене час та вибухівку. 

Подумати в тиші мені не дають. Двері відкриваються ледве не стукаючи по стіні, і в палату влітає Юля. 

– Інн, ну що ж це?! Як так сталось? Як ти? Дуже боляче? – стріляє вона питаннями, і я, забувши про біль від її незгабних обійм за плечі, вдивляюсь в подругу. Це точно вона? Та, що витягла мене з лап божевільного маньяка*?

___

*Цю історію можна прочитати в “Няні для маньяка”

___

Та, що з кулею в нозі просила мене залишити її і рятуватись? Зараз це – перелякане дівча, яке, здається, навіть від виду крові от-от втратить свідомість. Невже розмірене сімейне життя так змінило її? А мене? 

– Все ок, Юль, тільки плечі не чіпай. – все ще з подивом розглядаю її. 

– Чого ти на мене так дивившся? 

– Юль, твоє… подружнє життя… вдале?

– Так. Чому ти запитуєш?

– Ти дуже змінилась. Ти змогла все забути? 

– Звісно ні, Інн, але те… що було, воно більше не заважає мені жити. Я так вирішила. Що маю право на майбутнє. 

– Он як. 

– А ти? Ти ж нічого не забула, так?

– Так. 

– А тут знову. Мені так жаль, Інн… – на очах Юлі бринять сльози. Тільки цього мені бракувало! 

– Все добре, Юль. Я жива і навіть у Єгора стався проблиск.

– Я говорила з Єгором. Дуже мало і дуже рвано, але він все ще той Єгор, якого я знала. 

Я тільки відкриваю рот, щоб спитати те що, для мене так важливо, та не встигаю, бо в палату заходить Іван. 

– Люба, лікар дозволив забрати тебе додому. Тільки якщо ти будеш слухняною дівчинкою. – фальшиво і напоказ усміхається мені та уважно оцінює поглядом Юлю.