6. Старі знайомі

Новий день починається дзвінком сину. Мій п'ятилітній Єгор – надто серйозний, як для свого віку – уважно вислуховує новину про те, що мені треба їхати, а йому – побути ще трішки в бабусі і дідуся. Я б з радістю взяла його з собою, якби не той випадок з пострілами. Доки нічого не відомо – йому безпечніше, на жаль, не зі мною. Та й є ще одна причина, чому я не хочу, щоб його бачив інший Єгор. Але про неї я поки не бажаю думати. 

Як тільки відкладаю смартфон, він вимагає до себе нової порції уваги мелодійним звуком повідомлення. З неохотою тягнусь до нього. Залишки сну злітають миттєво.

Невідомий номер. 

“Привіт, це Юля! Я сьогодні проїздом в твоєму місті. Можу зустрітись в центрі о 12-й”. 

Юля! Я не бачилась з нею вже більше п'яти років. Відколи і з Єгором… 

Я люблю свою подругу, однак, мені боляче було навіть згадувати про неї, тому що саме завдяки їй я познайомилась з Єгором. Але сьогодні все по-іншому. Хай вона й не розповіла мені нічого по телефону, та при зустрічі, я впевнена, розповість все, що знає, особливо, коли свою "сторі" їй видам я. 

Тепер тільки лишається непомітно вислизнути з дому, щоб Єгор не прив'язався хвостом. Не хочу, щоб він бачився з Юлею. І не тільки тому, що хочу поговорити наодинці з нею і ця розмова буде стосуватись саме його. Скоріше ще й тому, що я й досі ревную. Чомусь завжди боляче кололо його ставлення до Юлі. Вона була його ідеалом жінки, хоч він завжди говорив, що до неї має тільки дружні почуття…

Та хіба це важливо зараз? Ні, але я заспокоюю себе, що мені просто треба поговорити. Тому залишається одна перепона – потрібно непомітно зникнути. 

Ледве дочекавшись одинадцятої години, швидко одягаюсь, вмикаю в кімнаті фільм, і висковзаю в друге, досі не жиле крило дому. Воно має вихід в гараж, що мені зараз і треба. Та в гаражі моя надія вибратись непомітною тане, як ескімо в спеку. Іван, певно поїхав на авто Юри, свого охоронця, а свій позашляховик залишив в гаражі, заблокувавши мою машинку. Що ж, катастрофи не станеться, якщо я візьму його авто. На щастя, Іван, в своєму списку чи не найгірших для чоловіка рис характеру, поки не мав жадібності. Гроші, речі, авто – це все для нього не було надто важливим. Куди більше він цінив свою владу, вплив, вміння маніпулювати і керувати мною…

Коли я тихенько виїжджаю з гаражу, кутовим зором бачу, як висока чоловіча постать в панорамному вікні нашої вітальні відскакує від нього. 

От чорт! Побачив! Та все-одно в мене є фора, а ще – 3-літровий движок чорного монстра з можливістю розгону до ста кілометрів всього за 6.8 секунди. Навряд чи Єгоровий старенький седан встигне наздогнати мене. 

Мчу по шоссе, що веде до міста “з вітерцем” і вперше за останні дні дихаю на повну. Однак, за десяток кілометрів позашляховик скидає швидкість. Певно, в Івана був увімкнений якийсь економ-режим, а як його вимкнути, я не знаю. Що ж, 80 км/годину теж нормально, та й відірватись я встигла достатньо. 

Вже за кілька хвилин в'їжджаю в місто і розумію, що я так і не домовилась з Юлею, де ми зустрінемось. Паркуюсь на стоянці перед великим ТЦ, і коли дістаю телефон, щоб написати Юлі, делікатний стук у вікно змушує мене здригнутись всим тілом. 

Єгор! Як тільки встиг і знайшов мене?!

– Інго, відкрийте вікно, треба поговорити! – кричить він, та шумоізоляція ледве-ледве дає можливість почути. З величезною неохотою тисну на кнопку і темне скло ховається в свою нішу дверцят. 

– Що? – якомога прохолоднішим тоном питаю. А очі ковзають по сірих очах, без мого дозволу опускаються нижче…

– Інго, ви не повинні виїжджати з дому самі.

– Мені не потрібна нянька! 

– Нянька може й ні, а от охорона потрібна. Невже ваш чоловік не говорив з вами? 

– Я з ним не розмовляю! І з тобою теж ніякого бажання не маю!

– Інго, я не прошу теб… вас розмовляти зі мною! Ви могли б просто сказати, а не тікати через чорний хід. 

Оце “теб…” на мить пом'якшує біль, та тільки на мить. 

– А я прошу, щоб ти забрався до біса і не заважав мені! – холодно кидаю і закриваю вікно. 

Судомно стискаю телефон. От як бути? Я не можу жити в невідомості і нерозумінні, що відбувається. Та зустріч з Юлею могла б хоч трохи розкрити очі мені. А в присутності Єгора розмови явно не вийде…

Розглядаю ТЦ. Салон краси, стоматологія, різні магазини на першому поверсі. І наявність чорного входу. Ідеально! 

Зібравшись з духом виходжу з авто. Єгор так і стоїть поруч, на обличчі стурбованість, очима сканує все навколо. 

– Я йду в салон краси. На спа-процедури і епіляцію. Всих зон. Ти зі мною? Хочеш поспостерігати? 

– Я мушу впевнитись, що там безпечно. 

– Чорт з тобою! – ледь не зносячи його плечем, пролітаю мимо. Єгор спокійно йде за мною. В салон заходимо вдвох під ошелешені погляди персоналу і якоїсь дамочки з масками у всих можливих локаціях. Майже підбігаю до майстра, в каталозі послуг обираю все підряд, не дивлячись. Єгор мовчки розглядає салон. Врешті-решт підходить до мене. 

– Я справді тут явно заважаю. Зачекаю за дверима. 

Роблю вигляд, що мені байдуже, а в душі радію, що мій задум вдався. Як тільки двері за його спиною зачиняються, я підходжу до шокованої майстрині, та дістаю п’ятсот гривень з сумочки. 

– То – мій ревнивий чоловік. Будь ласка, прикрийте мене. Я вийду через чорних хід, а якщо він питатиме, скажіть, що я в душі чи солярії. 

– Добре, пані Інго. – нарешті оговтується майстер. Коли “Ліга” була моєю, я іноді бувала тут. 

Нарешті остаточно позбувшись “хвоста” як мінімум на годину, пишу Юлі. І вона відповідає, що буде за хвилин десять. 

Ледве стримую себе, щоб не почати метатись по невеличкому залу затишної кав'ярні в сусідньому з ТЦ домі. Невідчуваючи смаку, п'ю вже другу чашку міцної кави. То виймаю, то ховаю смарфон, чекаючи повідомлення.  

Чиїсь руки жартома закривають мені очі. 

“Вгадай хто?” – пустотливо звучить голос, що враз повертає мене в той час, коли я спочатку провалилась в темряву свого кошмару, а потім… потім на такий короткий час стала щасливою.