5. За крок...

Вранці я чи не вперше за п'ять років прокидаюсь і не вмикаю ноутбук. “Ліга” вже не моя, нема куди поспішати. Все, що відбулося вчора здається якимось сном. Спочатку Єгор, потім та зустріч, постріли… Дивно, та останнє хвилює мене найменше. Коли твоє життя стабільно котиться в прірву, з якою швидкістю це відбувається не так вже й важливо. 

І та огидна сцена в моїй спальні… Якби не Єгор, все б закінчилось… Не хочу навіть думати як. З Іваном в нас нічого немає вже років два. Спочатку, доки він не показав свою сутність, ми жили, як звичайне подружжя. Перші дзвіночки не забарились, і з часом я більше не могла дозволити йому торкатись до мене. Однак, це не заважало йому кілька разів підняти на мене свою нелегку руку. Вчора ж ситуація зовсім вийшла з-під контролю. Не хочу думати, що це може повторитись і Єгора вже не буде поруч. А що, якщо Іван вже звільнив його? Він нікому досі не прощав такі сміливі зауваження. Тим більше, якщо мова йде про персонал. 

Боже, це якесь марення. “Персонал” – це про Єгора? Він тепер мій “персонал”?

Швидко одягаюсь, спускаюсь до вітальні. Івана немає вдома. На щастя. А Єгор щось листає в смартфоні, сидячи на канапі. 

– Привіт! – намагаюсь, щоб голос не тремтів. – Я хотіла подякувати тобі…

– Це моя робота. Мені за неї гарно платять. – від мого пильного погляду не приховати, як стискаються його руки, і звужуються очі. 

– Мій… чоловік тебе не звільнив? 

– Ні. Навіть пообіцяв підвищити зарплату. 

– Серйозно? – підходжу зовсім близько. – Мені потрібно впевнитись, що він – це він. Мій Єгор, не сон. Точніше, Єгор, який раніше був моїм…

Підводиться, уважно дивиться на мене. Ми стоїмо настільки близько одне до одного, що від його подиху ворушиться волосся на моїй голові. Я ледве стримуюсь, щоб не кинутись в його обійми, притиснутись до широких грудей, хоч на мить відчути себе безпечно, затишно… Я піднімаю очі, і бачу, як тремтить, б'ється жилка на його шиї. Його чуттєві уста зовсім поруч…

Стаю на пальчики, тягнусь до них. А він стоїть непорушно, мов камінь. Кілька сантиметрів розділяють нас… і дзвінок його телефону прорізає тишу. Марево розсіюється і я відступаю. Відхожу подалі, поки з'явились сили зробити це… 

Поки Єгор говорить, я стою на безпечній відстані. Мені не можна приближатись до нього, надто пізно. Нічим хорошим це не закінчиться. Колись Іван сказав, що вб'є кожного чоловіка, що торкнеться до мене… І хоч ми вже кілька років просто живемо в одному домі, бо цього потребує його статус і наш син,  я впевнена, що він виконає свою обіцянку. Та й Єгор… Певно я просто не потрібна йому. Тому він і зник. Тільки чому тоді тут? Сюрреалізм цієї дикої невизначеності зводить з розуму. Та поки я не бачу, як в усьому цьому розібратися. Хоча…

Піднімаю очі на Єгора. Він все ще говорить, роблячи вигляд, що не бачить мене. Ну й добре! Якщо від нього інформації не дочекатись, то я, здається, знаю, хто буде більш відвертим зі мною. 

В своїй кімнаті серед купи блокнотів (мій фетиш), документів і інших дрібниць я знаходжу свій старий телефон. Довго стою біля нього вже з підключеним зарядним пристроєм, і молюся, щоб він увімкнувся. Схоже, мої молитви хтось таки чує і екран загорається блакитним сяйвом. 

Ще трохи чекаю, доки акумулятор підзарядиться, і з нетерпінням листаю контакти. Нарешті знаходжу потрібний номер, переношу в свій новий смартфон, і набираю його. 

Довгі гудки видаються мені вічністю.

Нарешті виклик приймають!

– Алло! – голос з мого минулого… Від спогадів, що миттєво океанською хвилею накривають мене з головою, стає нестерпно. Саме тому я й обірвала всі зв'язки з цією людиною. 

– Хто дзвонить? Алло! Ви на зв'язку? – говорить до мене телефон. 

– Привіт, Юля, це Інга… – нарешті наважуюсь. 

– Інга? – телефон на мить змовкає. – Куди ти зникла? Як ти, де ти зараз? – сипляться на мене питання. 

– Я в місті, Юль, а ти? 

– А ми переїхали до Одеси, тут у Саші новий бізнес. 

– Круто. Юль, тобі зручно говорити? 

– Так, звісно! – чую дитячі голоси на фоні голосу подруги. – В тебе все добре? 

– Так… добре… Юль, ти спілкувалась з Єгором?

– О, хотіла те ж саме в тебе спитати. Я вже давно не…

Телефон в руці стискається до хрусту.

– Алло! Інг, ви ж були разом…

– Були. Коли ви бачились востаннє з ним? 

– Дуже давно вже. Коли ми переїхали, він не захотів з нами, сказав, що вже знайшов нову роботу. Я думала, він не захотів, щоб залишитись з тобою…

– Я теж так думала… Вибач, я ще наберу тебе, Юль! 

Першою тисну “відбій”, щоб не зірватись і не переповісти єдиній подрузі все, що кипить в мені. Така впевнена надія розбилась, мов хвиля об скелю. Юля нічого не знає…Та з іншого боку це дивно. Єгор дуже тепло до неї відносився, іноді я навіть ревнувала. Виходить, і з її життя він теж зник? Що ж змусило його зробити це? 

Боже, як дивно плекати якісь здогади, коли людина, що може пролити світло на це божевілля – за кілька прольотів дерев'яних східець від мене! Тільки він не хоче говорити, а я вже наламала таких дров, що й не важливо що він скаже. Надто пізно щось змінювати…

***

Поки намагаюсь переварити, пережити розмову з Юлею, чую звук авто. Іван повернувся. Навряд чи він забув події вчорашнього вечора. Напідпитку він ще може здаватись привітним, а от згадавши все на тверезу голову – навряд. Тому звільнення Єгора – то справа часу. Та, можливо, це й на краще?