4. Нові питання

Наш седан одинокою білою плямою лишається на парковці. Єгор викликав таксі і ми тепер сидимо поряд на задньому сидінні. Наче закохана парочка. Так можна було б подумати, якщо не дивитись на показову відстань між нами і кам'яний вираз мого обличчя. 

– У вас є вороги? – надто швидко Єгор прийшов до тями і повернув свою холоднокровність. 

–  Немає. Крім мого чоловіка. – ловлю щирий подив в очах. А він думав, що ми мила сімейна парочка з серіалом та піцою по п'ятницях? 

– Він найняв вам охорону. Якби бажав вашої смерті, це було б нелогічно. 

–  Запитаєш в нього особисто. – якось надто швидко на мене навалюється втома. Стає все одно. На щастя син в безпеці, до того ж, про нього є кому подбати, якщо щось станеться зі мною. 

– Запитаю. Він не попереджав, що все так серйозно. 

– Можеш попросити в нього доплату. – відвертаюсь до вікна, бо несила бачити обличчя, яке стояло перед очима роками. Яке мріяла побачити, хоча б на мить. І от, побачила. 

–  Справа не в доплаті, – Єгор зосереджений, як ніколи. –  Справа в складності побудови захисту. Ви не знаєте, хто може бажати вам зла? 

Чорт, відчуття, наче я на допиті! Не хочу говорити, не хочу думати. Та й не уявляю, хто хотів би моєї смерті. Крім, звісно, Івана. Хоча, може це він у щось вляпався, а мене просто накриває наслідками? 

***

Наш дім світиться, мов новорічна ялинка. А я так сподівалась, що Івана ще не буде! Заходжу в вітальню, і в ту ж мить потрапляю в міцне кільце рук. Вони з силою стискають мене, не дають навіть вдихнути. 

“Ти вирішила пограти в неслухняну дівчинку, кохана? Хочеш, щоб я знову показав тобі твоє місце?” – чую шепіт, змішаний з парами алкоголю. 

“Люба, ти ціла? Все добре?” – через мить, після того, як до кімнати заходить Єгор, змінюється Іван. Сцена виглядає так, наче турботливий чоловік наляканий тим, що сталось і від переживань вже місця собі не знаходить.       

– Треба уточнити деякі моменти. –  похмуро кидає Єгор. Я впевнена, що він чув все, від самого початку, та робить вигляд, що не зрозумів нічого. Його тіло схоже на натягнуту тятиву, напружене, насторожене. Очі розглядають кімнату, ковзають по вікнах, вхідних дверях, меблях. Охоронець з нього дійсно гарний, мій чоловік вміє обирати. Якби ж він тільки знав, кого саме привів в цей дім! Але він не знає. І не дізнається, якщо я буду поводити себе, як і раніше. Проблема тільки в тому, що раніше я поводилась з охоронцями, як капризне стерво. Що ж, доведеться тримати марку і далі. 

– Якщо мова про ціну, то я готовий доплачувати. Для безпеки моєї коханої мені не шкода нічого.

– Ви платите достатньо. Мене цікавить інше. Кому ви перейшли дорогу? 

– Це тебе не стосується.

– Ще й як стосується. Для якісної роботи мені треба знати, з чим доводиться працювати, і наскільки серйозні ці люди. 

– Резонно. –  Іван пильно вдивляється в очі Єгора. –  Моя охорона таким собі голову навіть не забиває. Може забрати тебе в свій штат?

– Я працюю з клієнтом, з яким вже почав. Я не зможу якісно виконувати свої функції, коли буду міняти підопічного. 

– Підопічного! Смішно звучить. Що ж, може ти й правий. Лишайся з найціннішим, що в мене є. –  по-хазяйськи кладе руку мені на плечі. – А мої хлопці теж не ликом шиті, справляться. Але якщо моя кохана тебе дістане до печінок, кажи. 

– Мене не так легко дістати. І я все ще чекаю на відповідь. 

– Не знаю, що тобі сказати. Я веду свій бізнес законно, дорогу нікому не переходив вже років десять. Але обіцяю подумати над твоїми питаннями. Може що й згадаю. А зараз добраніч. Для тебе вже приготували одну з гостьових кімнат. –  Ходімо, люба. –  а це вже улесливо-фальшиво –  мені. Бачу, мене чекає “веселе” продовження вечора...     

Ловлю себе на думці, що зовсім не хочу йти від Єгора. Коли він поряд, навіть отак по-ідіотськи незрозуміло, я відчуваю себе… затишніше? Незнаю. Відчуття безпеки, спокою не полишали мене коли ми були разом. Як же в одну мить можна було це зруйнувати? Як він міг так вчинити, чим я могла таке заслужити?

Підіймаюсь до себе, з відразою стягую з себе ту кляту сіру сукню. Треба викинути її врешті-решт, щоб більше не одягати! 

Вимикаю світло та в одній білизні сідаю на своє ліжко. На щастя вже другий рік у нас окремі спальні. Та зараз це не рятує. Двері впускають чоловічу постать. Зовсім не ту, яку я хотіла б бачити. Інстинктивно стягую простирадло, закриваюсь ним, мов стіною. 

– Хотів запитати, кохана, що то було в ресторані? – коли Іван називає мене “коханою”, нічого доброго це не віщує. Обхоплює мене за плечі, притягує до себе. Надто сильно, так, що мені стає важко дихати. Чорт, чому я не замкнула двері? 

– Вже нічого. Ти все вирішив і без мене. 

– Як би я не вирішив, ти маєш хоча б на людях поводитись, як моя дружина, а не примхлива дурепа. 

– Якщо жінка має свою думку, то вона – примхлива дурепа?! “Ліга” була моєю, я роками вкладала в неї сили і час! – бачу, без скандалу сьогодні не обійдеться. 

– Ту контору купив тобі я!

– Так, але вона вже тричі окупила себе! І ти це чудово знаєш! Зараз вона вартує в рази більше, ніж тоді! – втома навалюється миттєво і позбавляє сил сперечатись. Та й сенсу жодного це не має. Намагаюсь вибратись з захвату рук, але сили надто не рівні.