3. Пусті слова

Колись в дитинстві я випадково наступила на хвіст ящірці. Хвіст, звісно, відірвався. Я це побачила, схопила його і носилась з ним та ящіркою, жалкуючи і надіючись, що щось зміниться й він дивом повернеться на місце. Таким відірваним хвостом я зараз відчувала себе саму. Не потрібна, вже чужа, ко-лиш-ня, по складах смакую слово в голові. Дуже гірко звучить…

Навмисне сіла на заднє сидіння, щоб Єгор не бачив мого обличчя, досі палаючої кисті руки і червоних очей. За той час, коли ми були разом, він не бачив мене слабкою. Я намагалась бути нарівні з ним: такою ж впевненою, спокійною, сильною… Відчути в повній мірі, що це самообман, я змогла, коли залишилась одна. Коли раптово все обірвалось, і ні звістки, ні слова, і він просто зник з мого життя в той час, коли я була беззахистною, як ніколи. Певно, таке не пробачають, однак, виявляється, можна вчинити й ще гірше – з'явитися через роки і вдавати, що ми незнайомі!

Боже, про що я думаю! Моє життя, остання надія на зміни, саме в цю мить розлітається на шматочки, мов картковий будиночок, а я брьохаюсь в минулому. Минулому, яке сидить поряд і намагається непомітно зловити мій погляд в зеркалі. 

–  Вас везти додому? –  в тиші ідеально шумоізольованого салону авто його голос звучить так несподівано, що я здригаюсь. 

–  Вези в “Бригантину”! – холодно відповідаю, намагаючись, щоб голос мене не підвів. “Бригантина” – невеликий ресторанчик за містом. І мені все одно, знає він де це, чи ні. Хоче грати в старанного охоронця і примхливу клієнтку – будь ласка. 

–  Ви впевнені, що це хороша ідея? 

–  Це тебе не стосується! 

–  Помиляєтесь. Я відповідаю за вашу безпеку, тому можу коригувати… 

–  Коригувати будеш з моїм чоловіком! А я тебе не наймала, подякуй, що взагалі терплю твою присутність! – сюрреалізм ситуації починає просто розривати мозок. Я б ніколи не сказала таких слів тому Єгору, якого кохала… Тільки от, чи це він зараз поруч? Невже йому подобається знущатися з мене?

А що, як все простіше? –  обпікає болюча думка. –  Я просто стала непотрібною йому і він зник з мого життя. Хоча, чого тоді з'явився знову? Випадково, і тепер не хоче втрачати гарну роботу? Якщо так, то я влаштую йому просто шикарні трудові дні. Він заплатить за те, що зробив зі мною! 

А ось і “Бригантина”. Молодець, слухняний хлопчик! 

Вибігаю з авто, навіть не дивлячись на нього. Мрію розчинитись серед клієнтів ресторану і замовити якесь “заспокійливе” з градусом. Та не встигаю сісти за вільний столик, як він безшумно сідає на стілець поряд. 

Поки чекаю замовлення, відверто розглядаю його. Погляд ковзає по обличчю з невеликою щетиною, яка йому до біса личить, очі затримуються на повних чуттєвих губах. А я ж досі пам'ятаю їх смак! Що ж це за божевілля?

Під футболкою (коли тільки встиг зняти куртку?) рельєф м'язів. Не надто великих, але виразних. Які вони на дотик (міцні, пружні) я теж пам'ятаю. 

– Єгоре, що ти тут робиш? – дивлюсь просто в очі. Або він відповість, або я вкотре за сьогодні переконаюсь, що збожеволіла.

– Працюю. Відповідаю за вашу безпеку. –  жодної емоції, тільки зморшки в кутиках очей стали виразнішими. 

–   Чому саме мою? 

–  Бо ваш чоловік найняв мене для вашої охорони. – чорт, та ж він мов непробивна бетонна стіна!  І раніше таким був, тільки не для всих. Я і моя подруга Юля допускались за цей бетонний мур. І нам там було затишно і надійно! 

– Ти впевнений, що не знаєш мене? Це така гра?

– В мене майже фотографічна пам'ять. Впевнений. 

– Пішов ти! – більше не витримуючи цей фарс, кидаю меню і піднімаюсь. В цю ж мить, сильні руки обхоплюють мене, і мов шарнірну ляльку, садять назад. 

– Інго, задля вашої безпеки вам необхідно бути поряд зі мною. – пильно дивиться в очі, підкорює своєю внутрішньою силою. Дивно, та своїм захватом він не робить мені боляче, як це звик робити Іван. Ідеально розраховує сили, щоб не дати випручатись, але при цьому не завдати болю. І я підкоряюсь… 

Нарешті офіціант приносить моє замовлення. Не дивлячись на екзотичні фрукти, оригінально викладені на прозору тарілку, хапаю бокал і ставлю його на стіл вже пустим. 

– Він продає моє агентство… – кажу, наче в пустоту, просто тому, що мушу виговоритись. 

– Ви можете вплинути на його рішення? – говорить тоном бармена, який звик бути “жилеткою” для відвідувачок його бару

– Ще раз звернешся до мене “ви” і таким тоном, –  відсуваю бокал, дотягуюсь до його руки і впиваюсь в неї своїми недовгими, але достатніми, щоб зробити боляче, нігтями, – і я видряпаю тобі очі!

Здивовано-вивчаючи розглядає мене, але не забирає руку. Чекає. А я, побачивши побілілу шкіру навколо червоного гель-лаку, наче отямившись, відпускаю його. Мені так часто робили боляче, що я теж навчилась це робити… В цьому є і його вина…

Я замовляю ще один коктейль, та не відчуваю ні його смаку, ні ефекту. Єгор абсолютно незворушно спостерігає за мною. Як тільки в нього вистачає терпіння?!

Поки я не можу зрозуміти в цій ситуації абсолютно нічого. Тому переключаюсь на Петрова і свою “Лігу”. Певно, вона вже й не моя. І взагалі дивно, що моєї думки спитали.