2. Зустріч, якої краще б не було

За годину зустріч з партнерами. Незрозуміло, для чого там я, однак мовчки збираюсь. Здавалося б, рутинні речі мали б прояснити голову, однак, стає тільки гірше. Вся сюрреалістичність ситуації і розмови прокручується в голові раз за разом. 

Я уявляла нашу розмову не так. Я знала, що колись вона відбудеться, бо "відкритий кінець" – то для дешевого роману, а в житті завжди є логічне завершення. Просто не завжди відразу. І ось, завершення я дочекалась, тільки логіки  ньому, як снігу в Єгипті. 

В машині я мовчки дивлюсь в вікно. Обожнюю кудись їхати, коли за кермом я сама. А зараз ми їдемо в супроводі Юри – охоронця і водія чоловіка. Ще один флешбек в минуле: Юрієм звали хлопця, якого я колись любила, або думала, що любила, доки він ледь не вбив мене. Буквально. Так, в мене точно не нудне минуле. Та й сьогодення, як виявилось, щедре на сюрпризи.

Невеликий ресторан вітає нас тісною парковкою і фальшивими посмішками офіціантів. Партнер (чи партнери) запізнюються, та я цьому навіть рада. Листаю меню, а бачу там Єгора і нашу ідіотську розмову. Точніше мою, бо він не говорив, а видав робочі фрази, певно вже завчені до оскоми. 

– Якась ти дивна сьогодні. – мов крізь вату пробивається до мене голос чоловіка. Дивна? Він цікавиться мною і моїм станом? Востаннє за роки шлюбу це було, коли мені діагностували післяпологову депресію. 

– Все добре. – роблю вигляд, що дуже зайнята вибором салату. 

– Ок. Для мене, для нас з тобою, дуже важливо, щоб зустріч пройшла на вищому рівні. Чекаємо Дмитра Петрова. Ти ж знаєш, хто це? 

Ну звісно знаю, у всього міста його ім'я на слуху. Місцевий “авторитет”, колишній бандит, а зараз бізнесмен, що вдало тасує колоду накраденого і захопленого. 

– Знаю. 

– Твоє завдання – посміхатись і погоджуватись з усим, що він скаже, ясно?

– Ясно. – відповідаю байдуже, сподіваючись, що мова йде про банальні “люб'язності”. 

По метушні біля входу розумію, що поважний “гість” вже на порозі. 

– Яка приємність! – за хвилину він вже усміхається нам, а злегка примружені очі пильно розглядають мене, мов якусь річ. – Іване, як ти міг так довго приховувати від нас таку красу? 

– Інга була дуже зайнята своїм агентством і сином, так, люба? 

– Так. – рівним тоном відповідаю і бачу, що мій стан і настрій не змогли сховатися від чіпкого погляду Петрова. Виглядає він зовсім не як бандит, навіть колишній. Скоріше схожий на директора провінційної школи. Такий собі добряк в поважному віці. Однак, я добре знаю, на що здатна ця людина і які “подвиги” в минулому рахуються за ним. Цікаво тільки, відколи це мій чоловік став його партнером? 

– Тоді до справи, не звик витрачати час дарма. – Петров усміхається. – Іване, я знаю, ти хотів “Джерельницю” в Брестові. Мені буде в радість віддати її в надійні руки.

– Радий чути. – Іван вичікувально дивиться просто в очі Петрову, сподіваючись на продовження. 

– Мені думається, така вродлива жінка, як Інга, має ходити по СПА-салонах чи на шопінг, а не витрачати свою молодість в офісах. 

З подивом відставляю свою чашку з лате. Куди він хилить і до чого тут я?

– Навряд чи їй до вподоби возитись з безробітними і їх проблемами. Я пропоную обміняти “Джерельницю” на “Лігу” навіть без вашої доплати. В мне давно плани і на будівлю, і на саму агенцію.

Відчуваю, як під моїми пальцями скрипить, наче от-от трісне, вушко чашки. Слова застрягають в горлі…

“Ліга” – моє агентство з працевлаштування, якому, я присвятила чотири роки свого життя, яке, хоч і викуплено було за гроші Івана, але за рік повністю окупило себе. Крім сина воно було єдиним, що давало мені сили і бажання жити. А ще “Ліга” була моєю подушкою безпеки. Останні роки я збиралась піти… Агентство дало б мені можливість прогодувати себе і сина, а також стати гарним аргументом в суді, якщо б до нього дійшло. 

– Ненадовго залишу вас. – мружиться Петров. –  Мені на хвилинку треба відійти. 

Побачив, старий лис, по моєму виразу обличчя, що не все так просто!

Я навіть не чекаю, поки він відійде на достатню відстань. 

– Ні! – шиплю я просто в обличчя Івану, і відчуваю, як його рука стискає під столом мою. Навмисне робить боляче, до хрусту так, що здається ще трішки, і кисть просто розсиплеться. 

– Ти знаєш, що зробиш так, як я скажу. – в його голосі бринить лід, але я відчуваю, як він зараз розлючений. Якби не люди поруч і підсумкова розмова з клятим Петровим, страшно уявити, щоб він зараз робив… За наш “шлюбний союз”, як говорять його батьки, я ще ніколи так відкрито не йшла проти його рішень. Принаймні проти настільки важливих рішень. 

– А якщо не зроблю? – біль в руці стає сильнішим, однак адреналін настільки б'є в голову, що я перестаю відчувати ту руку. Бачу в очах Івана таку лють, що здається, ще трошки, і він кине мене через весь зал, як вже бувало вдома. 

– Ти дуже сильно пожалкуєш і все одно зробиш, як треба. В тебе немає вибору! Відпускає мою руку і дістає телефон. Від гамми почуттів і неможливості показати, хто тут головний своїм улюбленим способом, важко дихає, а на лобі блистять краплини поту.