1. Не сон

– Ввечері зустріч з моїм партнером. Я хочу, щоб ти одягла оту сіру сукню! – голос чоловіка вириває мене з півсну. А я так хотіла ще трішки поспати! Що ж, мабуть, “висплюсь на тім світі”, як часто повторює він. Тон голосу не передбачає відмови, хоч він і знає, як я ненавиджу сірий колір. 

– Добре. – повертаюсь на другий бік, щоб спробувати заснути. 

– Не забудь! І з дому без мене ні ногою! Сама бачиш, що коїться. 

Бачу, звісно ж бачу! Коли твоє авто намагаються скинути з дороги, не помітити це важко. 

Мій чоловік – бізнесмен, і, як я вважала до минулого тижня, чесний. Однак за останні дні скільки всього відбулось, що я вже не впевнена. Та, власне, я вже років п'ять ні в чому не впевнена. Після того, як все розбилось, мов порцеляновий сервіз. І відчуття було, наче ти роками дивишся на нього, чекаєш, ну коли ж вже можна буде, коли ж настане той день? І от, він, здається, настав. Береш сервіз, а він розбивається, кришиться на сотні осколків просто на столі, куди ти його щойно поставила. Купа осколків – от що лишається в такому випадку. Так сталося зі мною. Я – та купка осколків, яка ще пам'ятає, що вона була сервізом…

Щось я сьогодні зовсім розклеїлась. Чи то день такий, не знаю. Іван вже, на щастя, поїхав, мій малюк Єгорчик – у бабусі. А значить, я можу дозволити собі відпочити перед тією клятою зустріччю з партнером. 

– Інго! Іди сюди, познайомлю тебе з твоїм новим охоронцем! – голос мого чоловіка вириває мене з важких, тягучих, мов  зіпсована карамель, думок. Чорт! Він так швидко повернувся!

Новий охоронець! Як весело! Вже двоє “старих” стали колишніми, як говорить Іван “через мою стервозність”. Що ж, цей “новий” на черзі. 

З неохотою піднімаюсь. Якщо не послухаю Івана, вкотре отримаю скандал, а мені зараз і без цього не солодко. 

Заходжу в нашу вітальню, навмисне “одягнувши” зневажливий та зверхній вираз обличчя. Я нічого не маю проти охоронців, та вважаю, що мого особистого простору – вже й так менше сірникової коробки – і звужувати його через цілодобову охорону просто злочин. Мій чоловік так не вважає. Після того, як на нього двічі нападали, а улюблене авто підпалили, він параноїдально в кожному кущі бачить ворога і думає, що і я в небезпеці. 

– Єгоре, це Інга. В неї важкий характер, але такий мовчун, як ти, точно їй сподобається. – Піднімаю очі, ховаючи іронічну посмішку і в ту ж мить відчуваю, наче на мене хтось вилив відро окропу. Стає нестерпно гаряче, обличчя палає, а в грудях застигає останній ковток повітря. 

Переді мною той, хто вже п'ять років не полишає моїх думок. Той, хто залишив мене тоді, коли його плече було найбільш потрібним. Той, без кого я не могла дихати… А коли майже навчилась – він з'явився знову! Боже, якщо ти є, зроби щоб це був сон!

“Новий охоронець Єгор” повертається до мене. Жоден м'яз на обличчі не видає його почуттів. За ці роки, що я бачила його тільки в коротких спалахах снів, він майже не змінився. Тільки очі стали якимись темнішими, глибшими, і легка щетина на вольовому підборідді додала образу показної брутальності. 

Я розгублено мовчу. Це якась перевірка? Бо Іван на таке здатен. Чи знову сон?  

– Інга покаже тобі дім. Через годину зустріч. – Іван проходить мимо мене так, як щойно пройшов біля шафи чи столу. Я для нього теж щось схоже на предмет інтер'єру. – А ти тримайся, – кидає Єгору – моя дружинонька ще те стерво. Якщо діставатиме, скажеш мені. 

Іван зникає в своєму кабінеті, залишаючи мене і… його в одній кімнаті. 

Я просто стою. В мене немає слів. Що можна сказати в такій ситуації? Я маю право не те що на мовчання, а… просто не знаю. Якщо я запущу в нього якоюсь важкою вазою чи попільницею – навіть цього буде замало! 

Тому я чекаю. Вибачень, пояснень, хоч якихось почуттів на обличчі, без якого мені було так важко всі ці роки. Хоч що небудь, хоч якась емоція!

Але… у відповідь я чую холодно-професійне: 

– Покажіть будь ласка дім і вашу кімнату, для якісної роботи мені потрібно орієнтуватись тут…

Я ніколи не думала, що розбиту порцеляну можна розбити ще раз. Та зараз сталося саме це. Відчуття, наче в свіжу рану хтось загнав ніж. Але від шоку болю вже немає, тільки розуміння, що це… неправильно і надто жорстоко. 

– Я не ваш роботодавець. Хай вам показує все той, хто найняв. – вкладаю в слова все презирство і холод, на який здатна. Мабуть його, холоду, забагато, бо голос лунає, наче з підвалу. Розвертаюсь і йду до себе. Мені потрібно заспокоїтись, доки я не збожеволіла. А ще – вщіпнути себе, коли не буде чужих очей. Бо дуже вже це схоже на якийсь поганий сон. 

Я не пам'ятаю, як опиняюсь в своїй кімнаті і чомусь замикаю двері на ключ. Відкриваю вікно, вдихаю на повні груди, але не відчуваю полегшення. 

Що це було? Я збожеволіла? Хіба божевільні так мають поводитись і думати? 

П'ять років! П'ять клятих років я вмовляла себе, що цей чоловік для мене помер. Що його немає і ми більше не побачимось! І от, він стоїть в моєму домі і вдає, що мене не знає. За що мені це? 

Стук в двері. Мені хочеться зараз стати частиною цієї кімнати, злитись, мов хамелеон зі шпалерами, чи ліжком, щоб мене ніхто не бачив, не чув, не чіпав. Стук повторюється. Я вдихаю кілька разів підряд, закриваю вікно і йду відчиняти. 

– Інго, я стомився міняти охоронців! – Іван дивиться на мене так, наче стер би в порошок, якби не певні обов'язки та п'ятирічний син, якому потрібна мати. – Спустись будь ласка і покажи дім, а потім збирайся на зустріч. І не вздумай щось викинути, інакше Єгорчик поїде до Львова вже завтра!