Глава 12. Що відбувається?

Уся червона, мов столовий буряк, вибігаю з палати і мчу на свіже повітря.
Тільки стоячи тут, під опаленим вітром, я можу спокійно видихнути.

Що це було? Навіщо я піддалася спокусі, напористого охоронця і погодилася на поцілунок? Ще й подруга побачила.

— Анжеліко Олександрівно, — чую запихане дихання  мого тимчасового охоронця. — Куди ж ви?

— Припини за мною тягатися! — голос переходить на крик від образи, що й хвилини не можу побути одна.

— Але ж, у мене наказ...

— Пішов ти, разом із своїм наказом. — не даю чоловікові домовити і буквально, зриваюся на невинній людині.

А що він винен у моїх бідах? Чоловік лише виконує свою роботу.
У своїх нещастях потрібно звинувачувати лише себе, але емоції хльостають через край.

— Вибачте, Анжеліко Олександрівно.

Нічого більше не відповідаю чоловікові, йду до машини.
Тільки відчиняю двері, ззаду, мене відгукує голос подруги.

— Анжеліко! — завмираю, і чую кроки, що наближаються, - Потрібно поговорити.

Зупиняюсь.

— Говори, у мене мало часу. — роблю серйозний вигляд, ніби справді дуже поспішаю.

— Що у вас із Олексієм? — запитує Янка.

— Емм ... Нічого.

Якби ж я сама знала що між нами з Олексієм, можливо було б простіше відповісти. 

— А мені здалося, що є щось.

— Тобі здалося, Яна. Це все? — знову відчиняю двері в надії, скоріше сховатися в салоні.

— Ні, не все, — подруга різко захлопує її — Олексій мій, і не смій лізти в наші з ним стосунки, а тим більше їх руйнувати, інакше про те, що я бачила кілька хвилин тому, дізнається Денис. Зрозуміла? — зазвучала погроза з її вуст. 

Ніколи раніше її такою не бачила, дівчина ніби не в собі і одержима любов'ю до Жарова.

Та тільки мені вже байдуже. Я конкретно заплуталась в собі і з цим потрібно щось негайно робити.

— Зрозуміла. - Швидко зариваюся в затишному салоні автомобіля, і з легкістю видихаю.

Чорт. Анжеліка. Як же ти могла так влипнути?

Невже закохані люди настільки сліпі та дурні? Щоб полюбити досить миті, а розлюбити не вистачить і життя.

Я точно впевнена у своїх почуттях до охоронця, але невпевнена, що це взаємно.
Чоловік грає зі мною, як із іграшкою, а я ведуся. І нічого вдіяти не можу.

Усю дорогу, я в роздумі про те, як приховати свою любов до Жарова.
Сховати, замкнути на замок, щоб окрім мене про неї ніхто не дізнався, зокрема й сам чоловік.

Кажуть одностороннє кохання теж існує. Хай завдає біль, та розриває серце, але ніхто його не топче і не принижує. Воно саме по собі.

***

Ранок наступного дня настає негайно.
Вдома навіть кава не така смачна без охоронця.
Дорога до університету сумна та нудна без дурних шпильок.

Сидячи на парах, знаю, що ніхто за мною не спостерігає і від цього сумно. Нестерпно.

— Анжеліко, ти чого? - здається Віолетта теж помітила мої зміни.

— Нічого, просто... нудна лекція... — малюю на папері незрозумілі ієрогліфи аби тільки зайняти себе чимось.

— Ага. Ти подивися, його ім'ям уже весь записник списала.

— Чиїм? — дивлюся з нерозумінням, але все одно, крім каракуль, нічого не бачу.

— Тут зашифровано ім'я твого охоронця. — тицяє пальцем у блокнот і посміхається.

— Дурненька! — починаємо безглуздо посміхатися і це не залишається непоміченим нашим викладачем, який голосно відкликає нас на ім'я.

Залишки пари проходять спокійніше і навіть швидко.
Після перерви прямую на наступне заняття, але встигнувши дійти лише до аудиторії, мій телефон повідомляє про повідомлення.

*Віолетта: Чекаю тебе на пожежних сходах*

Якого дідька вона там забула?
Якщо зібралася прогулювати, то я точно пас.
Збираюся написати, що, мовляв, не чекай, як тут же приходить нове смс.

* Віолетта: Терміново! *

Гаразд, чорт із нею.

Розвертаюсь і йду до сходів.

— Ти... як тут виявився? — вскрикую від несподіванки. 

Шок. Здивування. Не знаю, які ще емоції застигають на моєму обличчі, коли біля сходів зустрічаю Жарова, власною персоною.

— Швидко йди за мною. Потім усе поясню. — чоловік хватає мене за зап'ястя, і я покірно йду за ним.

Прямує ближче до пожежного виходу, і тут я зупиняюся.

— Жаров, що відбувається?

— Принцеска, я ж сказав, потім, все потім. Ідемо!

— Це викрадення? — говорю я, трохи пошепки.

— Це порятунок. - відповідає так само тихо чоловік.

Гаразд. Нехай так. Впевнена, що нічого поганого він мені не вчинить.

Виходимо на вулицю і ніби шпигуни пробираємось за паркан будівлі. Не зовсім розумію, навіщо таке маскування, але на вигляд хлопця можу сказати, що так потрібно.

Моєму погляду представляється прекрасний великий мотоцикл, обклеєний якимись жахливими наклейками. Чи це розмальовка? Хрін його знає.

— Сідай - командує чоловік, вставляючи ключ.

— Ми поїдемо на цьому? — говорю я, тремтячим голосом. - І куди?

— Боїшся?

— Ні — різко відповідаю я, і, з допомогою чоловіка сідаю на мотоцикл. - просто ніколи не їздила.

Жаров допомагає вдягнути шолом і теж сідає.

— Не бійся, принцеска. Тільки тримайся за мене міцніше.

Ложу руки йому на плечі і підсовуюсь ближче.
Жаров піднімає спід своєї шкіряної куртки, і я без слів розумію, що від мене вимагається.

Акуратно охоплюю його за живіт на якому відчувається твердий пресс,  і байк заливає вулицю страшним риком.

Зараз мені здається такий вид транспорту більше йде охоронцю.

Моє тіло тремтить від вібрації техніки, але я всіляко намагаюся його втихомирити.

— Куди ми їдемо, ти не відповів? — буквально кричу через шум.

— До мене додому. — долітають до мене слова, і я замовкаю.

У голові сотня запитань, але розумію, що зараз чоловік на них не відповість, тому притулившись сильніше до міцного тіла, я заплющую очі і кладу голову йому на спину.

Так легше. Так спокійніше. З ним спокійніше.

***

Через кілька хвилин, здавалося, Жаров вичавлює з байка останнє, щоб якнайшвидше домчати до будинку. І коли ми заїжджаємо у двір гарної високоповерхівки, у мене перехоплює подих.