Глава 11. Зізнання

Відчуваю як тіло охоронця пом'якшено падає, сльози пеленою закривають очі.

— Лікаря сюди! Швидко! - волає батько.

Тремтячими руками обіймаю хлопця і відчуваю на пальцях щось тепле і в'язке.
Піднімаю руку, пелена на очах затьмарює все, але цього досить щоб побачити кров.

Декілька лікарів та медсестри вчасно надають медичну допомогу та забирають Жарова до палати.

***

Кілька годин я перебуваю під дверима операційної палати.

— Як він? — атакую ​​лікаря, як тільки вона виходить із операційної.

— Стан стабільний. Кулю ми витягли, залишилося почекати, коли заживе рана. - Відповідає Тетяна Вікторівна — життєво важливі органи не зачеплені.

— А до нього можна?

— Поки він спить після наркозу, краще приходьте пізніше або завтра.

Така відповідь лікаря мене звичайно ж не влаштувала.
Я не зможу з легкістю вирушити додому, коли мій охоронець перебуває тут.
Зараз я усвідомлюю, як сильно він потребує підтримки, адже ніхто з близьких і рідних не зможе її дати.

Та й відчуваю свою провину в тому, що трапилося. У голові не вкладається, що куля призначалася саме мені, а Жаров прийняв її за мене.

Він бачив. І прийняв.

— Доню, ти чого тут? — позаду чую голос тата.

— Отже тато, або ти мені все розповідаєш зараз, або  я... — ці ігри мене вже дістали, я чітко маю намір почути від батька усе.

— Гаразд, ідемо до палати. — батько обіймає мене за плечі, і я трохи заспокоївшись іду за ним.

Знаходжуся в зручному кріслі і схрестивши руки на грудях, чекаю пояснень.

— Жаров з'явився не просто так, люба. - Легко киваю, даю можливість говорити далі. — хтось із моїх конкурентів відкрив на мене полювання...

— Не вірю в те, що ти не знаєш, хто це... — закочую очі. 

Я так само як і батько не люблю коли недомовляють.

— Знаю, але це нічого не змінює. Він страшна людина, і твій охоронець тобі як приклад. - Батько присідає поруч, схиливши голову мені на коліна. — Якби не він, ця куля була б у тобі й тоді...я б не знаю що зі мною було би...

— Що ти зробив такого, що ця людина така жорстка стосовно нас? - Запускаю свої руки у волосся батька і починаю перебирати.

— Колись давно, я вчинив жорстоко з його сім'єю. — дивуюсь від такого зізнання.

— Ти вбив когось із його рідних? — випалюю не подумавши, але невдовзі усвідомлюю, що мій тато не може вбити.

— Ні. Гірше. Я залишив їх без даху над головою. — бачу сльози в його очах, але я розумію, що нічим допомогти не можу. — Я забрав у них будинок. Зніс його. Але я не знав...що там жили люди... Не знав.

Мов грім серед ясного неба, звучать слова батька.
Мій тато, який і мухи не скривдить, залишив сім'ю без даху над головою. Мабуть він і справді не знав про перебування там сім'ї, інакше, він би ніколи не вчинив так.

— А далі що? — голос тремтить, і я розумію, що боюся почути рештки історії.

— А далі... На мене вийшов Туманов — старий приятель, і повідомив, що то був будинок його батьків... Він ніколи мені це не пробачить, розумієш? Ніколи! І мститиметься!

Емоції беруть гору. Для мене занадто багато відкриттів за весь день, і я зовсім не знаю, як з ними впоратися.
З одного боку, мені дуже шкода батька, а з іншого боку... незрозуміло.

— Чому б тобі не збудувати новий будинок. У тебе є своя будівельна кампанія. Чому ти не домовишся з ним? Невже...

— Батьків уже немає в живих. Він повністю поклав їхню смерть на мене.

Бачу каяття в його очах, але не бачу рішення,  відчуваю, що воно має бути. 
Не може ж, людина бути настільки одержимою помстою.

Чи може?

У голові різко миготять кадри влучення кулі, і я вже нічого не розумію.

— Має бути хоч якийсь вихід, тату — кажу в надії почути вирішення конфлікту.

— Жаров прийде до тями і ви ненадовго поїдете. Прошу Анжеліка, тільки не впирайся.

Здається мій батько заздалегідь знав якою буде моя відповідь, і мав рацію. Тільки тепер, я не збираюся поводитися як маленька, розпещена дівчинка, а повністю довірюся йому.

— Не буду, але пообіцяй, що з тобою все буде добре...

— Обіцяю, моя дівчинко. — цілує в верхівку голови. — Коли ти будеш далі від цього всього, мені буде набагато легше це вирішити. — каже батько, і я йому вірю.

Олександр Миколайович Покровський, ще жодного разу не переконав мене, свою дочку, у тому, що проблема не містить вирішення.

Містить. Ще й як. І він обов'язково її вирішить, по-іншому й бути не може.

***

Додому добираюся разом із татовим охоронцем, який мене чесно кажучи, сильно напружує.

Раніше я думала, що ця роль вже віддана для Жарова, але саме в цю хвилину, я розумію, як сильно я помилялася.

Відчинивши двері будинку, я відразу ж опиняюся в обіймах Каті.

— Дівчинко моя, я так перелякалася. — щебече навколо мене хатня робітниця — ти як?

Чесно сказати, як я? Хріново, я.

— Я нормально. Спати хочу – обмежую себе від різких слів, які так і просяться назовню.

— Іди іди. Відпочивай.

Швидко підводжуся сходами і заскакую до своєї кімнати.
Тільки опинившись усередині, я спокійно видихаю.

Дякувати Богу, вдалося уникнути питань Катерини. Знаючи якою докучливою може бути жінка.

Розвалившись на ліжку, я довго обмірковувала батькові слова, поки не провалилася в сон.

***

Ранок взагалі починається не з кави.
Телефон тріллю розривався від дзвінків.
Розплющивши очі, я неохоче піднімаю слухавку і чую голос подруги.

— Що там у вас трапилося? Я не можу додзвонитися до Олексія. — дзвінкий голос Яни, гірший за будь-якого будильника.

— Він в лікарні.

— Як? Чому? Розказуй мені все.

— Вчора він дістав поранення. — важко зітхнувши, говорю я.

— І ти так спокійно про це говориш? Ти мала ще вчора мені це повідомити! — голос у слухавці зривається з незрозумілих мені причин.

— Мені не до тебе було вчора, розумієш?

Мені все одно нехай ображається. Я і без її докорів, почуваюся хріново.