Глава 10. На правах старшого брата

У цій компанії почуваюся дещо дивно. Пронизливі погляди Жарова, ніби електричним розрядом віддаються в ділянці грудей.

Неприємне печіння з'являється і від вчинків Яни.
Подруга знала, що я захворіла, але примчала лише за покликом Жарова. Не спитавши як я, а тільки безперебійно висить на хлопці, ніби він останній чоловік у світі.

Руки чоловіка спочивають на стегнах подруги.

Цікаво, коли вони встигли так зблизитись?

Плюю на всі переконання Дениса залишитися і тікаю до кімнати.

— Ліка, ну ти чого? — уривається захеканий Денис. - Куди так рвонула?

— Я погано себе почуваю. Полежу трохи і прийду. Ти йди до друзів. - Вимовляю трохи охриплим і низьким голосом.

— Я без тебе не піду. Хочеш з тобою побуду тут? — сідає мені на ліжко, поклавши руку на коліно.

— Не потрібно. Денис, я правда себе погано почуваю — повторюю хлопцю, аби не подумав залишатися зі мною.

— Проганяєш? - нахабні пальці ковзають нагору і вправно пробираються до країв коротких шортиків. — Облиш, ну справді... Скільки ти ще мене динамитимеш?

— Я тебе не динамлю. Припини! — перегороджую шлях його пальцям, як тільки вони торкаються мереживної тканини.

Руки хлопця ніби не слухають моїх заборон і продовжують швидкі, нервові рухи далі, змушуючи мене вперше підвищити голос на хлопця.
Денис зашипів і прибрав руку.

— Чорт, ти що знущаєшся? Анжеліко, я тебе хочу. — карбує кожне слово за буквами. — Навіть твій брат мене підбурює, сама чула.

Виявляється, коли ти злий, набагато легше придумати вирішення конфлікту. Але коли тебе відпускає, ти вже зовсім не хочеш робити дурні помилки.

Так само у нас із Жаровим.
Я довірилася сама собі, подумавши, що можу зробити дурний вчинок, примусивши його ревнувати.
Не можу. Не зроблю.

Вкотре переконалася, що цей хлопець холодний, черствий, наче льодяник.
Йому начхати на мене, і мої почуття.

Здається, треба припинити брехати собі, що його ненавиджу.
Так, ненавиджу, але це також, по-своєму, особливе почуття.

Холодний Жаров потрапив внутрішньовенно, як отрута і ніякі лікарі вже не відкачають.
Та й у принципі не хочеться, щоб відкачали.

- Добре. Ідемо дивитися фільм. — випалюю я, тікаючи геть. Перебувати з ним в одній кімнаті стало нестерпно.

Тільки це не ті почуття, що я відчуваю, коли залишаюся наодинці з охоронцем.

Жаров з подругою зручно розмістилися на дивані в передпокої, мило бовтаючи.

Ми з Денисом розташовуємось поряд на чотирьох місцевому дивані.

Початок фільму ми пропустили, тому далі дивитися не було ніякого інтересу, але я продовжувала дивитися зацікавленим поглядом.

Думки вир кружляли в голові від усвідомлення того, що я сиджу між Денисом і Жаровим.
Мені здається, я відчуваю його подих.

Чоловік бурхливо обговорював те, що відбувається у фільмі з подругою, дотикаючись час від часу до мого правого стегна.
Легкі хвилі струму проходили моєю шкірою коли він зачіпав.

Вперто відсуваю свою ногу, практично вже впритул доторкаючись до Дениса.
Дякувати Богу, хлопець сприймає все на свій рахунок і міцніше обіймає мене за плечі.

Але й Жаров не залишає спроби не провернути цю дію по-новому.

Знаходжуся годину в деякому збентеженні, не розуміючи як позбутися зухвалих дотиків.
На екрані з'являються титри і я тихо видихаю себе радіючи.

– Навіть шкода, що фільм закінчився, скажи Анжеліка – Яна звертається безпосередньо до мене. — Може, в клуб заломимося?

— Ні.

— Ні. - одночасно відповідаємо з охоронцем і зустрічаємося поглядом. — тобто як хочете, але я пас. - Видаю я.

Кажу це, знаючи, що Жаров мене не залишить і без мене не піде, навіть не дивлячись на благання Янки.

— Анжеліка ще хвора. І на правах старшого брата, я не можу наражати її, посилити свій стан. — відповідає Жаров, чим вводить мене в легке оципінення.

Така турбота з його боку, привертає непотрібну увагу як Яни так і Дениса.

— Але в неї є хлопець і він… — обурюється подруга.

— Сказав ні. Поки Олександре Миколайовичу в лікарні, я за неї відповідаю, а не якийсь там хлопець — це були його останні слова перед тим, як він зник за вхідними дверима.

Пішов курити. Він завжди це робить коли нервує. Я помітила.

— Друзі, не сваріться. Я чесно не хочу йти.

Намагаюся хоч якось відволікти їх від палких фраз Жарова.
Якщо Денис повірив у те, що Жаров мій "брат", то Анжеліка чудово знає всю суть картини. Але на щастя, подруга не видає нас, і лише знизавши плечима, збирається на вихід.

***

Прокидаюся від будильника о восьмій ранку. За звичкою забула його вимкнути. Відчуваю себе вже трохи бадьоріше, ніж звичайно.

Після вчорашніх посиденьок швидко спровадила Дениса і прийнявши пігулки від температури, лягла спати.

Із Жаровим ми не перетиналися до сьогоднішнього ранку.

Помічаю його на кухні, коли спускаюся поснідати. Хлопець розташувався на дивані з телефоном у руках.
На кухні чути метушню Каті. Помітивши мене, жінка мчить уже з готовою їжею.

— Доброго ранку, Лікуся — на столі миттєво з'являється їжа, що смачно пахне — Олексій уже зачекався тебе.

Звертаю увагу на охоронця і завмираю від слів Каті. Перекладаю погляд на чоловіка, який далі сидить втупивши погляд в екран.

Чекав на мене? Він?

— Так, якщо тобі краще нам треба повернутися до навчання. — випалює Жаров, відклавши телефон у задню кишеню штанів.

— Що ж... тоді можна хоч сьогодні. — і не сподівалася, що Жаров скаже щось приємне.

Чоловік ніби робот — одержимий своєю роботою.

— Тоді чекатиму в машині, — піднімаючись, вимовляє охоронець.

— Льошенько, а ти хіба не поснідаєш з Анжелікою? — слова покоївки змушують його на мить затриматися, але відповівши коротке "ні" він вийшов.

— Дивно, чекав... — каже, понизивши плечима Катя.

— Катерино, коли це ви встигли потоваришувати з Жаровим?

Помічаю її солодке "Льошенька"

— Не розумію, чому ти так скептично на нього реагуєш, адже хороший хлопець. - після тарахтіння тарілок видає мені жінка — Відповідальний не те, що нинішні хлопці.