Глава 7. Новий студент

Анжеліка

Як не дивно, зайняття проходять швидко, і я зовсім не помічаю плин часу.

Аудиторія стрімко наповнюється втомленими студентами, які чекають закінчення нудних пар.

— Доброго дня, дорогі студенти — в аудиторії з'являється наш декан разом із... — від сьогодні у вашій групі новенький. Прошу знайомтесь, — Олексій Жаров.

Дивлюсь у вже знайомі темні очі та впадаю в шок.

Як так? З чого б це йому треба? Невже справді батько хоче контролювати кожен мій крок, позбавляючи кисню навіть на заняттях.

Відчуваю як лікоть Яни штурхає мене в бік. Її реакція така само як і моя. Шокова. Дівчина перелякано дивиться то на мене, то на Жарова. 

— Якого біса? — шиплю я, коли бачу як Жаров сідає позаду нас і криво посміхається.

— Вирішив змінити професію. Ти ж надіюсь, не проти? 

Випалює Жаров чим заставляє мене зажмуритись від злості.

— А не пізно? — намагаюсь видавити, щось на кшталт усмішки, тільки щоб хлопчисько не тішився так сильно.

— Як то кажуть, вчитись, ніколи не пізно. — буркає він, втуплюючи свій погляд в телефон.

Ну звичайно. Він явно не вчитись сюди прийшов. 

Скоріше за все, здогадуюсь, що без татуся тут не обійшлось.

Жаров нажалівся, на мої витівки, зовнішній вигляд ось він і приставив його. Так сказати, для повного контролю.

Ну нічого, повоюємо, дорогенький.

Весь час на занятті тільки відчуваю його пронизливий погляд на своїй спині. Повертатись не збираюсь, занадто багато честі.

Пара закінчується, швидко згрібаю речі у рюкзак та покидаю аудиторію. 

В голові суцільна каша, гнів та ненависть.

Тільки не розумію до кого більше. До себе чи охоронця.

Не подобається мені, як на нього реагує моє тіло. 

Достатньо лише одного погляду або випадково зіткнення наших рук, і все... Я готова віддатися йому прямо на пасажирському сидінні затишного мерседеса.

Це страшно. Сама усвідомлюю це, і боюся.

— Знову втікаєш? — грубий, доволі знайомий голос наздоганяє мене у коридорі.

— Бачу від тебе втекти мені ніколи не вдасться. — закочую очі, відходячи трохи правіше від нього.

— Я б не рекомендував це робити.

Здається йому подобається грати зі мною.

Повільно прямую відразу на стоянку, позаду чую важкі кроки мого охоронця.

***

— Доброго вечора, Анжеліка Олександрівна? — телефон показує дзвінок з невідомого номера. 

— Так.

— Вам телефонують з центральної лікарні. Ваш батько знаходиться у нас у важкому стані.

У вухах зашуміло, ледве втримала телефон від падіння.

— Що з ним? — в очах збираються сльози які важко втримати в собі.

Думки в голову лізуть самі жахливі. Інфаркт, інсульт чи щось інше. Що?

— Не впорався з керуванням автомобіля та потрапив у ДТП. Стан в край важкий.

— Не може бути. Я не вірю.

Кидаю слухавку та швидко зриваюся з місця.

В домашньому одязі, кімнатних капцях, лечу не відчуваючи землі під ногами.

На тумбочці у прихожій лежать ключі від мерседеса Жарова, я довго не думаючи, хватаю їх та вибігаю на вулицю.

Прохолодний вітер пробирається під саму шкіру. 

Завожу мотор, бачу на порозі будинку схвильованого охоронця.

Махає руками. Кричить. 

Невідомий страх охоплює мене від розуміння того, що я ніколи не керувала машиною, але не одноразово бачила як це робить, татовий водій.

Жаров в кілька хвилин рівняється з машиною та відкриває водійське сидіння.

Руки намертво закріпились на кермі, коли Жаров схопив мій лікоть.

— Ти з глузду з'їхала?! А ну швидко виходь! — шипить та намагається відірвати руки від керма, які здається приклеїлись на мертво.

— Відпусти мене! — вириваю свою руку зі сталевого захвату, і поглядом зустрічаюсь із ним.

— Виходь, я сказав.— промовляє більш тихим та спокійним тоном.

Відчуття болю та жалю охоплює мене, схиляю голову на кермо і заливаюсь гіркими слізьми.

Спокійно піддаюся рукам охоронця та виходжу з автомобіля. 

— Тато... в лікарні. — сльози котяться градом.

— Я знаю. — згрібає мене у свої обійми і я втягую в ніздрі його запах. — Тихо-тихо, дівчинко. 

Сильне чоловіче тіло втискає мене в себе,  ще з дужчою силою. 

В такому стані істерика відходить кудись якомога далі, а на заміну приходить нове, невідоме, але таке приємне для мене відчуття.

В його руках нічого не страшно. Я готова стояти так завжди.

П'янкий запах м'яти та туалетної води, осідає десь глибоко в легенях та заставляє притулитися до нього ще ближче. Хоча здається ближче вже не має куди. Хіба що вклеїтись в його тіло та злитися з ним в одне ціле.

— Ти вся тремтиш. Ходімо до будинку, а завтра поїдемо до батька. — ніжно гладить мене по волоссі, і підштовхує вперед.

На тремтячих ногах, прямую за ним. Чоловічі руки підхоплюють мене відриваючи від землі.

— Що ти...робиш? — чіпляюсь руками за його шию аби не впасти.

Хоча, я, в принципі, не можу впасти в таких сильних обіймах.

Відчуваю себе ніби в коконі. Так добре та спокійно.

Ще декілька годин тому, я б очі видерла тому, хто б сказав мені, що я буду задихатись від ніжності в обіймах Жарова. Це все ще той самий холодний та байдужий нарцис. Хоча тепер мені здається він не такий вже й байдужий. 

А тепер... я задихаюсь. І мені це, чорт забирай, подобається.

Делікатно вкладає моє тіло в ліжко, нависаючи зверху.

Мій погляд туманний, зображення хлопця виходить не дуже чітким, але мені вистачає побачити його стурбований вигляд.

— Залишся зі мною... будь ласка. — шепочу тремтячими губами.

Не знаю навіщо говорю ці слова, але все ж говорю.

Очі Жарова дивляться на мої губи і я, неочікувано їх покусую.