Глава 6. Жаров

"Невірний друг - небезпечний ворог".

Шкодую про те, що не вибрав собі роботу з нормальним графіком та вихідними.
В оточенні Покровської молодшої, цього дуже не вистачає.

Маленька стерво, вміє зіпсувати настрій на весь день лише однією витівкою.

Подружка Яна, виявилася дуже передбачуваною, і аби тільки добитися свого, з легкістю продала Анжеліку, варто було лише торкнутися її милої шийки своїми жорсткими пальцями.

І все розповіла. Одразу ж.

Маленькі дівчатка думали зможуть обдурити такого, як я, але у них не вийшло.
Мій стійкий емунітет вироблявся роками. Я брехню відчуваю за кілька кілометрів.
Але тепер, сама того не знаючи, дорога Анжеліка, підписала собі смертний вирок.

Додумалася ж курка, з другого поверху сиганути. Не вистачало ще, щоб зламала собі руки і ноги!

Стояв осторонь і спостерігав картину втечі.
Вся така з себе вирядилась, нафарбувалася, наче на панель.

Невідома злість охоплює мої нутрощі, але я намагаюся тримати себе в руках.

— Далеко зібралася, принцеса?

Від дівчинки так і віє страхом та розчаруванням.

Знову довбаний охоронець, не дав повеселитися — мені достатньо лише одного її погляду, щоб зрозуміти її думки.

Адже саме цього й чекала.
Думала підсунути мені гарненьку подружку, яка питиме зі мною на кухні чай і мило балакати, поки вона тим часом, буде веселитися на вечірці у таткового синочка-мажора.

Ні, Анжеліка. Буде по-моєму.

Якби моя воля, вона б завжди сиділа в мене на ланцюгу.

Шкода тільки, Покровський мої способи покарання не сприйме всерйоз.

Руки так і тягнуться надавати по дупі, і коли бачу в її задній кишені, настільки прозорих штанців, телефонний дзвінок, легко можу прочитати ім'я на екрані навіть не дістаючи його.

Панічна агресивність охоплює мене, я ривком дістаю телефон і відповідаю:

— Вона не прийде.

Нехай думає, що хоче. Начхати.

Мої емоції на межі від того, що я міг упустити її втечу.
Ніколи б собі не пробачив, якби з нею, щось трапилося.

Після смерті батьків, я віддаю себе тим людям, які потребують мого захисту.
І не дай боже, я допущу недбалість зі свого боку, таку ж, як допустив з ними, я не пробачу себе ніколи.

Професія охоронця для мене насамперед — це шлях боротьби із самим собою.

Я пообіцяв батькові Анжеліки забезпечити безпеку в дні його відсутності, і не міг підвести.

Але зрозуміти мене, дівчинці не під силу.

***
Третю ніч поспіль, сон, все не йде.
Чи то нова обстановка так впливає, чи то нові почуття, які змушує мене переживати маленька бунтарка, не дають мені спокою. Не знаю.

На коридорі чути тихі кроки, які ховаються десь на сходах.

Підриваюся з ліжка і прямую слідом за джерелом звуків.

Тихо спускаюся сходами, помічаю приглушене світло від ліхтарика на кухні.

Непомітно підкрадаюся до відчинених дверей і бачу того, хто відмовився готувати вечерю, але зараз апетитно уплітає приготовлену мною.

Дівчина стоїть спиною, смачно прицмокуючи та облизує худі та довгі пальчики.

М-м-м видовище, що заворожує, від якого в боксерах стає неймовірно тісно.

— Не думав, що принцеси їдять ночами — сиплю я, аби заспокоїтися і відволіктися від ганебних думок, що мелькають у моїй голові.

Різке світло від ліхтарика б'є прямо в очі і я жмурячись, намагаюся від нього сховатися.

Нахаба щось буркнула і тим часом втекла до себе в кімнату.

Наступні залишки ночі, мені все-таки, вдалося заплющити очі.

Вранці прокидаюся від звуку будильника.
Сонно потерши очі, дивлюся на екран телефону і бачу там ім'я Покровського.

Чорт, це не будильник.

— Слухаю, Олександре Миколайовичу. — намагаюся говорити бадьоро, наче, я вже давно на ногах.

— Як ви там, Олексію? Як Анжеліка?

— Все добре. Збираємось на заняття.

Звичайно ж, з приводу вчорашнього, я нічого йому казати не збираюся, хочу сам розібратися з принцесою.

— Олексію, мені надійшов сигнал про те, що Туманов цікавився Анжелікою в університеті. - Чую глибокий видих від чоловіка - Зайди в деканат сьогодні, поговори про твоє зарахування. Я попередив.

— Добре, Олександре Миколайовичу.

На превеликий жаль, моя робота має такий дефект. Супроводжувати особу, що охороняється при її переміщеннях, і вміти робити це непомітно.

Таким розкладом, я зовсім не здивований.

Швидко знаходжу довідки про те, хто такий Туманов.
Біографія нічим не примітна. Нібито звичайний бізнесмен, який балатується в політику.

Фотографії. З колегами, жінками... Покровським... З ним дуже багато фотографій.
Таке відчуття наче вони старі друзі, які виросли в одному місті.
Тільки в біографії про їхні "дружні" стосунки, жодної згадки немає.

Згортаю всю інформацію про чоловіка, закриваю ноутбук і спускаюся до машини.

Через кілька хвилин помічаю Анжеліку, яка схоже, на кінець, вирішила довести мене до ручки.

Короткі шортики ледве прикривають спокусливу попу.

Це що за номер? Це в такому зараз навчаються?

Та не один чоловік побачивши таке, не зможе думати про навчання. Хіба не зрозуміло?

Шипить, що мовляв зараз усі так одягаються.
Та чхати я хотів на всіх інших. Нехай вони одягаються, а ти маєш розуміти, що такий прикид викликає брудні бажання в інших чоловіків щодо тебе.

Дурне!

Це ж не власник зараз у мені каже? — Запитую сам себе. — Звичайно, ні. Я переживаю через її безпеку. От і все.

Цим розпещеним дітлахам тільки дай привід, потім навіть собаки не знайдуть. Гроші їхніх багатеньких батьків вирішують усе.

— Та ти пішов! — шипить вона, а всередині вибухає снаряд.

Дівча далі продовжує виводити мене з себе, але я тримаюся. Мені цікаво буде подивитися їй у вічі, коли вона дізнається, що я повинен буду перебувати з нею двадцять чотири на сім.

Це найкраще покарання для неї.

Після моєї фрази, що, мовляв, покараю, Анжеліка змінюється в собі. Руки нервово нишпорять по ногах, в ту ж мить, прикриває їх рюкзаком.