Глава 5. Щось пішло не так

Анжеліка

Змахую сльози, що виступили, і поспішно просовую ноги у просторе вікно.
Глибоко втягую прохолодне повітря, перебираючись на тоненьке підвіконня ззовні.

Ноги трохи трясуться, а очі поколює від побаченої висоти.
З дитинства жахливо її боюся, але сама себе змушую зустрітися з нею, віч-на-віч.

Кімната розташована на другому поверсі. Не так лякає сама висота, як той факт, що я можу при падінні собі щось зламати.

— Ідіотко! Навіщо пішла на це! — лаю сама себе, як тільки наважуюсь зробити стрибок униз.

Раз... Два...І...Три!

Приземляюся на м'якому газоні і притаївши подих, оглядаю все навколо.
Найбільше боюся в цей момент зустрітися зі сталевим поглядом Жарова.

Переконавшись, що моя втеча не має свідків, я швиденько прямую до сталевих воріт.
Це задній двір нашого будинку, тому відкрити їх, не складає особливих труднощів.

Впевнена, що Жаров вже розважає Яну. Ну, чи навпаки.

Востаннє перед виходом виправляю зачіску і обтрушую одяг.

— Далеко зібралася, принцеса? — тільки рука торкається ручки воріт, лунає низький, вібруючий голос мого охоронця.

Ну все Анжеліко, ти потрапила!

Повільно повертаю голову у бік джерела звуку і зустрічаюся з холодним, непроникним поглядом.

Потемнілі зіниці, здавалося, заповнили все очне яблуко.

— Ні... — мій голос звучить тихо, скоріше навіть ледве чутно. - Вже ні.

Ніби нашкодивше кошеня, опускаю голову вниз.

— Чудово.

І все? Це все, що він може відповісти на мою витівку.
Такий спокійний Жаров мене зовсім не влаштовує.

Мовчки стоїть, тримаючи руки в кишенях домашніх спортивок. Я чекала від нього всього, але не цього. А якже накричати, подзвонити пожалітися батькові? Він цього не зробить?

— Ти навіть не збираєшся лаяти мене, чи якось вичитувати?

— Я дуже голодний. — Чоловік розвертається і прямує до будинку. — Якщо ти нікуди не збираєшся, то приготуй мені щось смачненьке.

Сказати, що я обурена, — нічого не сказати.

— Чого? Я? Жаров, ти не охренів?! — кричу я, йому в спину.

— Охреніла тут, ти! — чоловік у два кроки виявляється настільки близько, що я мимоволі втискаюсь у стіну гаража. — Коли вирішила втекти від мене.

— Мені боляче. — відчуваю, як його руки стискають мої плечі, але Жаров швидко послаблює хватку.

Його обличчя змінюється на невідому для мене злість і ненависть.

Невже він так цінує роботу? Чи все ж таки, боїться тата?
Той факт, що він переживає за мене, я відкидаю. У нас надто багато ненависті та ворожості один до одного, для цього.

Кілька хвилин ще стою, намагаючись привести своє дихання до тями.

— Анжеліко, я чекаю. - думала він пішов, але чоловік стояв і явно не хотів повертатися до будинку без мене.

От би він пішов. Зник. Випарувався.

На ватяних ногах плетусь уперед, зате з гордо піднятою головою.

Нехай не думає, що я його боюсь. Не боюся.
Навіть не боюся того, що доведеться вислуховувати нотації батька. І, швидше за все, знову залишуся без кишенькових грошей на тиждень.

У задній кишені штанів, чується звук вхідного дзвінка.
Не встигнула я збагнути, як Жаров, що йде позаду, легким рухом дістає мій телефон і відповідає на дзвінок.

— Вона не прийде. — кидає він коротке у слухавку.

Та чорт із ним, з телефоном. Я відчуваю вібрацію у себе на дупі від дотику охоронця.

Такий безневинний жест, а настільки розбурхує.

Чоловік повертає телефон на місце, тобто назад у задню кишеню. І мене наскрізь пробиває струмом.

Він знущається з мене?

— Якого біса? - різко зупиняюся і завмираю.

Якого біса він чіпає мій зад чи телефон? Що йому сказати?

Я заплуталась. Думки сплутались від нахабства нарциса.

Жаров лише криво усміхнувшись, обходить мене боком і ступає до хати.
Мені нічого не залишається як піти за ним.

Звісно ж, ніяку вечерю я йому готувати не збираюся, тому, як тільки Жаров ховається з поля зору, я вислизаю до своєї кімнати.

Кидаю погляд на телефон. Час уже 23:12.
Вечірка Дениса, напевно, вже у розпалі.

На екрані помічаю два повідомлення. Одне від Яни, а друге від Дениса.
Першим відкриваю те, що від Яни:

— Вибач, зробила все що в моїх силах.

Звичайно, я її не звинувачую, адже важко порозумітися з таким як Жаров. Мені спочатку треба було про це подумати.

Тато казав, що він досвідчений охоронець, тому не дивно, що він прорахував усе, до найменших подробиць.

Відкриваю друге повідомлення від Дениса:

— Я так розумію не прийдеш?
— Тупі жарти у твого брата.
— Набери, коли зможеш. "

Пояснити зараз щось, я не зможу. Та й говорити, особливо і нема про що. Я сама винна, що покинула у прірву брехні.

Залишити повідомлення від дорогої мені людини без відповіді, теж не можу. Тому швидко переодягаюся та набираю номер коханого.

— Анжеліко? Слухаю.

На задньому фоні долинає гучна музика разом із криками хлопців.

— Вибач, що не прийшла. Вдома гість, а тато поїхав у відрядження. — заплющуюсь ніби від удару по обличчю. — Не могла його кинути.

— Нічого страшного. Сподіваюся наступного разу, прийдеш.

— Обов'язково.

Настрій трохи піднімається від розуміння та підтримки, коханої людини.

— Дени-и-с — у динаміці почувся жіночий голос, який здавався трохи знайомим.

— Вибач. Мушу бігти. — квапливо кинув слухавку, навіть не дочекавшись моєї відповіді.

А що ти хотіла, Анжеліко?

Тяжкі думки про те, як Денис у цей час мені зраджує, заповнили мою уяву.

— Він не посміє. — кричала половина мого розуму. — Або посміє, — стверджувала друга.

Тоді навіщо було так довго домагатися моєї уваги?

Із Денисом у нас далі поцілунків не заходило. Він терплячий, і, я впевнена, що любить мене так само, як і я його.

Відкидаю погані думки і лягаю в ліжко.
Довго перевертаюсь, але сон ніяк не йде.

Тихо підводжуся з ліжка, босими ногами ступаю на прохолодний ламінат, і плетусь на кухню.