Глава 4. Жаров

— Олексію, мені треба буде виїхати на кілька днів із міста. — Покровський розташувався у шкіряному кріслі, широко розкинувши ноги. — Залишу тобі на допомогу кілька людей своєї охорони.

— Це не потрібно, Олександре Миколайовичу.

— Потрібно. І ти маєш розуміти,  з ким маєш справу.

За його словами, розумію, як сильно він переживає, але налякати мене йому не вдалося.
За чотири роки у сфері роботи охоронця, моє життя набуло нового сенсу.

Коли ти повністю віддаєшся роботі, ти більше не боїшся за своє життя настільки сильно, як за життя того, хто поруч. І зовсім неважливо, скільки людей охорони буде вдавати, як їм не байдуже.

Донька Покровського цього не розуміє. Не розуміє, наскільки серйозними можуть бути наслідки.

— Людина, яка полює на мене — небезпечна.

— Може, тоді варто відправити Анжеліку закордон?

— Боюся, це зламає мою дівчинку. - Знявши окуляри, чоловік потер перенісся.

— Що ж. Тоді, я безсумнівно подбаю про її безпеку. Можете бути впевнені у цьому.

Обережно підводжусь і прямую до дверей кабінету.

Наступного ранку, прокидаюся, ще задовго до того, як пролунає сигнал будильника.

Приймаю трохи прохолодний душ. Ця ніч видалася дуже важка, довго не міг заснути, потім, все ж таки думки навели мене на сон, ось тільки, поспати зумів лише дві години.

Неквапливо одягнув свою чорну сорочку та штани.
Чорний як стиль життя. Смішно, бо правда.

Спускаюся на кухню і заварюю каву. Лунає дзвінок телефону, який відволікає мене від такої важливої ​​роботи.

— Слухаю, Олександре Миколайовичу.

На екрані висвічується ім'я Покровського.

— Я вже в літаку. Олексій подбай про Анжеліку.

— Я ж сказав, зроблю все, що потрібно.

— Вранці вона любить солодку каву з молоком. Тільки молока більше.

Ну, що Жаров. Тепер ти персональна нянька.

Гаразд, хрін з ним, з цією кавою.

Ставлю свою чашку в посудомийку та швидким кроком йду до вхідних дверей.

Ох, Анжеліко!

Повертаюся назад, беру чашку і роблю солодку каву для розпещеної принцеси.

— Не знала, що мій охоронець курить — чую писклявий голос дівчинки.

Спіймала мене в руках із цигаркою, хоча, я начебто й не ховався.

— Ти ще багато про мене не знаєш, дівчинко — проноситься в мене в голові.

Із захопленням оглядає салон мого автомобіля, одразу видно, що, крім класичних машин, більше не бачила.

Протягом усієї дороги, помічаю короткі погляди на собі.

Мушу зізнатися, — дівчисько гарне. Навіть дуже.

Великі блакитні очі і трохи підфарбовані тушшю вії, роблять її погляд, ще більш пронизливим. Бунтарський характер, надає їй, по-своєму, особливості. Навіть розпещеність своїм татом і його грошима, знатно підкреслюють її особистість.

Паркуюсь на своє звичне місце. Дівча відразу вибігає і кидається в обійми рудої незнайомки.

Кілька секунд раз у раз,  помічаю погляди руденькою на собі, але Анжеліка швидко тягне її до стін будівлі.

Звичне для мене очікування стає все більше і більше схожим на тривалі тортури.

***

— Троюрідний брат і серйозно хворий значить, так?

Однією фразою, вибила землю з-під ніг.
Ще й перед цим самозакоханим піжоном, опустила мене нижче за плінтус.

Вміє ж гадина, настрій зіпсувати.

Пропускаю повз ух її шпильку на мою адресу і зриваюся з місця, як тільки дозволяє така можливість.

Не вистачало ще, щоб нестерпне дівчисько знову витріщалася на голого хлопця. Тому ще раз перевіряю, чи зачинені досить добре, двері до моєї кімнати.

І тут зовсім не в скруті справа. Не хотілося б, бути поміченим Покровським і захопленим за розбещення його дочки.
Я надто ціную довіру людини до себе, нехай навіть і такої, як він.

Живіт мимоволі починає бурчати і я згадую, що крім чашки кави в моєму шлунку, сьогодні не було абсолютно жодної їжі.

На кухні помічаю силуети двох дівчат.
Руда незнайомка з паркування і Анжеліка.

Завзято балакають мене не помічаючи, застигаю в дверному отворі і злегка спостерігаю.

Анжеліка одухотворено щось розповідає і водночас робить якийсь коктейль із різних сортів чаю.

Красива усмішка не сходить з її обличчя, від цього з'являються милі ямочки на щоках.

Не в силах більше підглядати наче прищавий підліток, втручаюся в дівочу розмову гучним човганням домашніх капців.

— Привіт. Я, Яна. - незнайомка піднімає на мене очі, і ковзає поглядом знизу нагору.

— А я, хворий троюрідний брат.

В очах дівчинки застигає питання, але вона продовжує свердлити мене поглядом.

Покровська молодша видає тихий смішок, від якого у мене ломить кінцівки рук. Сильне бажання покарати цю нахабницю бере наді мною гору, але я вчасно зупиняю себе.

Немає жодного бажання перебувати з ними довше за належне, тому беру свою каву, і йду на літню терасу.

Нова порція густого диму в'їдається до моїх легенів, тому, стає неймовірно легко і спокійно.

За кілька хвилин подружка Анжеліки простягає мені мій телефон. Здається, забув його десь на кухонному гарнітурі.

— Дякую.

Поступово звикаю з думкою, що посидіти наодинці, сьогодні не доля.

— Ти не проти, - руда незнайомка мило посміхається і киває на місце поряд зі мною. — Я присяду?

Хотілося б заперечити, але через пристойність киваю їй, що нібито не проти.
Дивне почуття тривоги, не залишає мене поряд із цією незнайомкою.

Дівчина опускається на одну з сходів і розташовується поруч.

— Я тобі розповім дещо, але натомість я теж попрошу надати мені одну послугу. Добре?

Цікаво, чого такого може розповісти мені незнайомка. На перший погляд такі як ця Яна точно не зможуть аж ніяк привернути до мене своєї уваги. Занадто самовпевнена та накручена. Таких треба триматися осторонь. 

Як показує практика, такі дівчата ще ті зміюки.