Глава 3. Сон

Анжеліка

— Денисе, припини. На нас дивляться.

— Мені начхати. Нехай усі знають, наскільки сильно, я хочу тебе. - Руки хлопця ковзають по моїх стегнах і вище. Колінки зрадницьки підкошуються.

Неподалік помічаю Янку, що підморгує мені у відповідь.

Без зайвих слів, Денис хапає мене за руку, і тягне подалі від скупчення незнайомих людей.

Коридор відриває для нас безліч кімнат.
Денис відкриває одну з них. Приміщення висвітлює лише світло вуличних ліхтарів. Велике ліжко розташоване в центрі кімнати.

— Тут нас ніхто не побачить. І не завадить.

Денис обпалює своїм подихом мою шию і ковзає далі до ключиць.
Моє тіло вкривається мурашками, а очі мимоволі закочуються.

— Денисе, — шепочу я ледве чутно. — Я хочу, щоб ти став першим...

Хлопець усувається і дивиться на мої очі.

—Тоді чого ж ми чекаємо? — швидше стверджує, ніж запитує.

Нахиляється до мене і торкається своїми губами моїх губ. Такий легкий і хвилюючий для мене поцілунок.

Денис підхвачує мене на руки, і, я відчуваю як шкіра спини стикається з атласним простирадлом.

Різкий поштовх і двері  відчинилися. На порозі стояв злий Жаров.
Швидко підлетів до нас і стягнув з мене Дениса.

Хлопець хотів щось заперечити йому, але той з розмаху заїхав до щелепи.
Від жвавості Дениса нічого не лишилося. Хлопець прикрив обличчя руками і скрутившись калачиком, лежав і скиглив.

Жаров кинув на мене зневажливий погляд.

Повільно почав рухатись у мій бік. Я все ще лежала на ліжку, закривши очі руками. Але, побачивши задоволену посмішку Жарова, швидко підскочила на ноги.

Злий і водночас гарний. Мій.

Підлітаю до чоловіка і впиваюсь у губи, солодким поцілунком. Зовсім не такий, як із Денисом.

Він так жадібно кусає мої губи, наче сто років нікого не цілував. Шалено закочую очі і запускаю довгі пальці чоловікові у волосся. Такі м'які, але водночас жорсткі.
Я покірно відповідаю на поцілунок, поки руки хлопця, нишпорять по моїй спині, шиї та волоссі.

З легкістю притискає мене до себе і шепоче на вушко:

— Моя. Принцеса. Моя.

Так солодко та ніжно. Я готова віддатись цьому чоловікові прямо зараз.
Низ живота знемагає від бажання опинитися з ним.

І...Бам.
Розплющую очі. Довго лежу, намагаючись прийти до тями.

От чорт. Це лише сон.

Намагаюся згадати всі деталі сну, але виходить важко.
Нахабний і самозакоханий нарцис, навіть уві сні спокою не дає.

Зла і засмучена, я плетуся у ванну. Прохолодна рідина торкається мого обличчя та повертає мій втрачений стан.
Зробивши всі процедури, я спускаюсь на кухню.

Дивна тиша в будинку трохи розбурхує мою свідомість.

Тато, так рано пішов? Чи не ночував вдома?

У їдальні на тумбочці, помічаю, чашечку улюбленої кави з молоком.

Значить все-таки, тато рано пішов. У цьому будинку тільки він знає, яку каву я люблю вранці.
Приторно-солодку і подвійна порція молока.
Люблю.

Смакую ароматний напій довше і зрідка кидаю погляд на годинник. Стрілки годинника ніби прискорилися вдвічі, заважаючи мені насолоджуватися улюбленим напоєм.

Жарова ніде не видно. Закрадається думка, що він втік від мене, але швидко знаходжу його силует у дворі.

Все ж таки не втік.

Беру сумку та виходжу з дому. Дорогою відповідаю на смс Янці, яка написала, що чекає на мене на паркуванні університету.

— Не знала, що мій охоронець палить. — обурено кажу, щойно підходжу ближче до нього і помічаю в довгих пальцях сигарету, що тліє.

— Тобі зовсім не обов'язково це знати. — мій охоронець сьогодні не в настрої.

— Що це? - Помічаю біля воріт, новенький мерседес, чорного кольору.

— Автівка.

— Твоя? — кидаю здивований погляд на хлопця, який відійшов викинути недопалок.

— Моя. — Жаров розплився в посмішці, наче ця машина, найцінніше, що в нього є.

— Не думала, що охоронці так добре заробляють. — сідаю на пасажирському сидінні і починаю розглядати салон.

Усередині все шкіряне та в чорному кольорі. Прямо, як я люблю.

Тато завжди вибирає машину під свій смак, а їздити доводиться мені.
Раніше він хоч радився зі мною. Чи подобається мені та чи інша марка машини, а останні два роки всі рішення ухвалює сам. Спочатку я ображалася, щоб хоч якось батько навчився зважати на мою думку, але і це було марно.

— Терпіти не можу ваніль. — не одразу розумію, що це адресовано мені. Але згодом до мене доходить.

Мій запах - ніжна ваніль з нотками лимона, яким просякнутий весь салон.

— А мені подобається. — вдихнувши глибше в себе цей аромат, я прикрила очі насолоджуючись.

Не подобається мені, яким поглядом мене поїдає цей чоловік.
Але й не має наміру змінювати свої переваги, тільки заради того, що нахабі це не подобається.

Нехай терпить. Я ж його терплю.

— А скільки тобі років? — перериваю незручне мовчання в очікуванні зеленого світла на останньому світлофорі.

— Двадцять шість. А що?

Темні очі дивилися на мене, коли безпристрасно розглядала профіль Жарова.

— Просто цікаво.

Для свого віку, він якийсь, дуже серйозний.
Хоча чого тут дивуватися, він же — охоронець.

На парковці, помічаю Яну в коротенькій спідниці в клітинку і білій сорочці. Яна завжди вирізнялася серед нас своєю зовнішністю. 

Ні вона не красивіша, просто, вміє подати себе по особливому. Руде, кучеряве волосся до плечей. Струнка фігурка і довгі ніжки. На її рахунку виявилося багато поціновувачів такої краси. Жаров зупиняє машину і я швиденько вислизаю в обійми до подруги. 

— Вау, це він? — викрикує Янка, коли помічає мого охоронця, який вийшов покурити. — Анжеліко... 

— Не кричи ти так. Почує. Ідемо. — Швидко тягну подругу за руку, подалі від машини. Але та, постійно обертається, чим привертає не потрібну увагу Жарова.

***

Проходимо повз потрібну аудиторію. Зараз, мені зовсім немає діла, ні до якої вищої математики. В голові, крім плану рятування від Жарова, більше нічого не залишилося.