Глава 2. Жаров

Олексій Жаров

— Здрастуйте, це Олександр Миколайович Покровський. — почувся у слухавці голос відомого в нашому місті, бізнесмена. — Мені вас порекомендували як майстра своєї справи.

— Перебільшують. — роблю затяжку і видихаю густу хмару диму.

— Не скромничайте. Мені потрібна ваша допомога Олексію.

Не інакше як потрібна. Адже саме за цим до мене звертаються такі як Покровський.

— Слухаю вас. — роблю другу, глибшу затяжку, і повільно видихаю.

— Хочу вам довірити життя своєї дочки.

Хм. Звучить доволі впевнено. Здивований, що тільки життя дочки готовий  довірити. 

Не з чуток знаю, що Покровський живе не зовсім за законом.
Займається відмиванням грошей, забирає земельні ділянки у бідних людей.
На цьому і побудований весь його "великий" бізнес.
Не здивований, що він звернувся саме до мене, такі як Покровський шукають для себе гарний та надійний захист.

Через кілька хвилин погоджуємо з ним усі деталі і завтра з ранку,  я приступаю до роботи.

Докурюю до самого фільтра, і остання затяжка трохи палить губи.
Кидаю недопалок у попільничку і плетусь у кімнату, захопивши собою напівпорожню пляшку віскі.

Розвалююся у вітальні на дивані, закидаючи голову назад.

Мабуть сьогодні залишуся тут. Сил підніматися на другий поверх до спальні, зовсім не залишилося.

Спогади душать усередині, варто мені лише заплющити очі.
Рівно п'ятнадцять років тому, цього самого дня, не стало моїх батьків.
Ми разом мали летіти відпочивати до Греції, але я захворів. Прямо перед посадкою в літак мене висадили через невелику температуру.

Я залишився з бабусею, а мама з татом відлетіли. Хотіли залишитися зі мною, пославши до біса цей відпочинок, але одинадцятирічному хлопчику, вдалося їх переконати не відмовлятися від довгоочікуваної поїздки.

І всі ці п'ятнадцять років, вина за їхню смерть, сидить усередині мене і повільно пожирає. Що було б якби відмовив? Попросив залишитись. Але вже в тому віці, я розумів що батьки дійсно заслуговував на цей відпочинок.

***

Звук наполегливого будильника ріже вуха. Піднімаю голову, циферблат показує пів на сьому.

Згадую уривками вчорашню розмову з Покровським і швидко підриваюсь із ліжка.

Прохолодна вода трохи приводить мене до тями.
Надягаю чорну сорочку і темні штани на ходу хапаю ключі від машини і вибігаю з квартири.

До будинку Покровських добираюся за кілька хвилин, вичавлюючи з бідного мерседеса всі соки.

Швидка їзда єдине, що може мене заспокоїти.

Покровський не приховує свого здивування, коли бачить перед собою такого молодого охоронця.
Тільки у цій сфері вік не відіграє головну роль, тут головне показати свій професіоналізм.

— Анжеліка в мене дівчинка гарна, тільки трохи примхлива. — каже Покровський, запрошуючи мене сісти в крісло. — тож будьте з нею делікатні.

Ну звичайно, розпещена татова принцеска, мізки якої нагадують модний журнал. Не з чуток знаю про таких. 

— Звичайно, Олександре Миколайовичу. - Киваю у відповідь чоловікові в дорогому костюмі.

Дівча довго чекати не доводиться. Дивлюся, як біжить сходами стрімголов.
Мабуть боїться, щоб татко не розсердився.

Помічає мене та завмирає.

Ось таку реакцію цих розпещених діточок, я обожнюю.

Покровський звичайно, теж, переграє небагато, щодо того, щоб спати поряд або в туалет ходити.

Я чітко знаю свої обов'язки, а підтирати попу за його принцесою не збираюся.

— Ти не на мій смак — кидаю чіпкий погляд у дівчисько.

— Яке щастя, що це взаємно, — закочує принцеса очі й тікає.

Ох, як же мені хочеться, задерти її і без того коротке плаття і відхльоснути по цій, привабливій попі, за її хамство.

Зриваюся бігом за нею, — це мій прямий обов'язок.

Помічаю біля машини цю яскраву особистість.

Стоїть, чекає... Ну, чекай.

Обігнув машину, і ліниво розвалився за кермом затишного Land Rover.
Так і бути, сьогодні поїду на цій, але завтра пущу в обіг свою. 

Знову пустив колючу фразу в її бік, вона пирхнувши щось незрозуміле, сіла на пасажирському сидінні.

Настрій і без того поганий, а розпещена бестія, нахабно продовжує його вбивати.

Тільки, вона не зважає на те, що моє терпіння зламати їй не підвладно. Загартування з дитячого притулку в цьому дуже добре допомогло.

І тільки заради того, щоб вона заткнулася, тисну на педаль газу та з диким риком мотора, ми рухаємося до університету.

Дівча з початку побіліло, потім і зовсім втиснулася в крісло. Але мене вже не зупинити.
Я відчував її страх, і мені це, чорт забирай, подобається.

— Я розкажу батькові, як ти водиш машину, — кинула вона, як тільки я заглушив мотор.

Та хоч папі Римському. Мені всеодно.
Водіння - це мій коник. Тільки за кермом автомобіля, я можу не приховувати своїх емоцій, не порушуючи при цьому жодного правила дорожнього руху.

Гучно грюкнувши дверима, дівчисько втекло до будівлі.
Пригадую, що зовсім забув запитати її о скільки вона закінчує.

Чорт.

Через дві години, закриваю машину і прямую до цієї самої будівлі університету.
Там, швидше за все, має бути розклад занять її курсу.
На півдорозі згадую, що я навіть не знаю, на якому вона курсі. Я абсолютно нічого не знаю про цю особистість. 

— Та щоб тебе... — вилаявся я.

Неподалік, зауважую Покровську молодшу в компанії таких самих, як вона і одного хлопчини.
За емоціями на обличчі можу зрозуміти, що розмова у них із хлопцем зовсім не клеїться.

Схоже на те, що принцеска на хлопчині лише самостверджується, піднімаючись у рейтингу нагору.

Бачу повз проходить симпатична дівчина, питаю її чи не знає вона таку, як Анжеліка Покровська.

— Та хто ж не знає цієї мажорки? - Цікавенько. - Вона хлопця у мене вкрала.

— Жах який - вимовляю я співчувальним тоном. — Не підкажеш із якої вона групи.

Незнайомка мило вимовила назву її групи та спеціальність. Навіть підказала, де знайти дошку з розкладом.