36. Дзвінок

Перше, що я зробила після того, як він відпустив мене з обіймів — подивилась на каблучку.

Проста, точна, без зайвого. Лежала на пальці так, ніби завжди там була. Я думала про те, що він три дні носив її в кишені й чекав моменту, який я в результаті вибрала замість нього.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Коли ви купили?

— У суботу, — сказав він. — Поки ви спали.

— Рано вранці?

— О восьмій, — сказав він. — Є ювелірний на Подолі, що відкривається о восьмій.

— Ви знали, де є ювелірний, що відкривається о восьмій.

— Я перевірив заздалегідь.

Я дивилась на нього.

— Артеме, ви — найретельніша людина, яку я зустрічала.

— Це комплімент?

— Найщиріший.

Він трохи посміхнувся. Ми стояли у вітальні — обидва іще трохи в тому особливому стані, що буває після важливого: коли воно вже відбулось, але іще не стало звичним.

— Треба комусь сказати, — сказала я нарешті.

— Кому першим?

Я думала.

— Оксані, — сказала я. — Вона в п'ятницю — буде дивно, якщо прийде й не знає.

— Зателефонуйте, — сказав він. — Я піду зроблю чай.

— Ви навмисно залишаєте мені простір для дзвінка.

— Так, — підтвердив він просто.

Я взяла телефон. Знайшла Оксану. Набрала.

Вона взяла після другого гудка.

— Аліно? Що трапилось?

— Чому відразу трапилось?

— Ти телефонуєш, а не пишеш, — сказала Оксана. — Значить — важливо.

— Важливо, — погодилась я. — Артем зробив мені пропозицію.

Тиша.

Довга — секунди чотири, що для Оксани було вічністю.

— Аліно, — сказала вона нарешті.

— Що?

— Ти сказала так?

— Так.

Іще одна пауза — коротша.

— Я плачу, — сказала Оксана. — Просто щоб ти знала. Я зараз плачу й намагаюсь робити вигляд, що не плачу.

— Оксано, — сказала я.

— Не кажи нічого, — перебила вона. — Дай мені хвилину.

Я чекала. Чула, як вона дихає — нерівно, з тими зупинками, що бувають, коли людина справді зворушена й намагається це приховати.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я в порядку. Розповідай.

Я розповіла — коротко, без деталей, що не потрібні: як написала йому, що він носив каблучку три дні, як я сказала першою, як він дістав коробочку.

— Ти сказала першою? — Оксана засміялась крізь сльози. — Звичайно, ти сказала першою. Ти ж Аліна Коваль.

— Я вирішила, що не бачу причини чекати.

— Правильно вирішила, — сказала вона. — Абсолютно правильно. — Пауза. — Він — хороша людина?

— Найкраща, — сказала я.

— Ти кажеш це — без жодної паузи, — зауважила Оксана.

— Бо правда без паузи.

— Тоді — я рада. Безмежно рада. — Пауза. — П'ятниця іще в силі?

— В силі.

— Добре. Тепер я їду до вас не просто познайомитись — я їду привітати.

— Вона, — сказала я.

— Що?

— Каблучку — подивишся в п'ятницю.

— Чекати до п'ятниці, — зітхнула Оксана. — Ти жорстока людина, Аліно Коваль.

— Незабаром Аліна Савчук, — сказала я — і сама здивувалась, що сказала це вголос. Перший раз.

Тиша.

— Аліна Савчук, — повторила Оксана тихо. — Звучить.

— Я теж так думаю.

---

Він повернувся з кухні з двома чашками — побачив мене з телефоном, зупинився.

— Оксана?

— Вона. Плакала.

— Від хороших новин?

— Від дуже хороших, — підтвердила я.

Він поставив чашки на стіл і сів. Я сіла поруч.

— Треба ще комусь сказати, — сказав він.

— Вашим батькам, — сказала я.

— Так.

— Ви зателефонуєте сьогодні?

— Хотів запитати: ви хочете бути поруч, коли телефонуватиму? Або — сам?

Я думала секунду.

— Сам, — сказала я. — Це ваш момент із ними. Я буду поруч — але не в розмові.

Він кивнув — і я знову бачила ту вдячність, що не потребувала слів. Вдячність за те, що розуміла, коли бути й коли відступити.

Він узяв телефон. Встав і пройшов до вікна — той самий ритуал, що я знала. Важлива розмова — він стоїть і дивиться на вулицю.

Я взяла чашку й спостерігала.

Він набрав номер. Чекав. Потім:

— Мамо. — Пауза. — Так, добрий вечір. — Пауза. — Мамо, я хочу сказати тобі щось. — Ще пауза, коротша. — Я зробив пропозицію Аліні. Вона погодилась.

Навіть з відстані я чула — мати щось вигукнула. Голосно, радісно, з тим особливим вигуком, що буває тільки від найкращих новин.

Артем посміхнувся — широко, не стримуючи.

— Так, мамо. — Пауза. — Так. — Пауза. — Вона тут. — Він обернувся до мене — і я вже знала, що буде. Протягнув телефон. — Вона хоче говорити з тобою.

Я встала, підійшла, взяла телефон.

— Оксано Михайлівно, — почала я.

— Аліночко! — Голос матері — теплий, схвильований, зовсім не схожий на стриманість, до якої я звикла за перший приїзд. — Я так рада! Ти навіть не уявляєш, як я рада!

— Уявляю, — сказала я. — Трохи.

— Він хороший хлопець, мій Артемчик, — сказала вона. — Іноді важкий, але хороший. Ти знаєш, як з ним бути?

— Вчусь, — сказала я.

— Добре. Я навчу тебе решті. — Пауза, і я відчула, що вона посміхається. — Ти будеш до нас на Різдво?

— Плануємо.

— Добре. Я зроблю борщ. Святковий — він відрізняється від звичайного.

— Чим?

— Більше любові в ньому, — сказала вона просто. — Решта — та сама.

Я засміялась.

— Тоді чекаємо.

— Дай Артему.

Я повернула телефон. Він говорив іще хвилин десять — тихо й тепло, іноді посміхаючись. Потім попрощався.

Поклав телефон.

— Батько? — запитала я.

— Теж говорив, — сказав він. — Коротко, але — говорив.

— Що сказав?

— Сказав: *молодець. Тепер не губись*.

Я подивилась на нього.

— Що це означає?

— Не знаю точно, — сказав Артем. — Але здається — щоб не відходив від важливого. Від тебе.

— Він знову сказав те, що треба.

— Завжди, — погодився Артем.

Ми сиділи за столом — чай вже охолов, але ніхто не вставав. Просто сиділи й думали кожен своє, і в цій тиші не було нічого незавершеного.

— Артеме, — сказала я.