35. Аліна вирішує

Середа.

Я знайшла його номер телефону випадково.

Не шукала — просто переглядала контакти в пошуках номера Ткаченка, і побачила: *Савчук А.* Записаний ще тоді, на початку, коли агентство надіслало контактні дані охоронця. Я зберегла автоматично — і забула.

Тепер — знайшла.

Поклала телефон на стіл.

Це було в середу вдень, поки Артем був на консультації в агентстві. Квартира порожня, тиша, той особливий стан, коли залишаєшся сама й починаєш думати речі, що вдень зазвичай ховаються за роботою й рухом.

Я думала про вчорашній вечір. Про те, що він сказав — *хочу, щоб те, що між нами, мало назву*. Про *інформую, щоб ви теж думали*.

Я думала.

Весь тиждень — думала. Паралельно з роботою й Оксаною і підготовкою до п'ятниці й розмовою про Михайла. Думала тихо, не показуючи.

Відповідь знала давно.

Але думала про інше — про те, чи правильно, що він робить крок, а я чекаю. Чи відповідає це тому, що між нами. Чи справедливо.

Я взяла телефон.

Не зателефонувала — написала повідомлення: *Ти зараз вільний? Можемо поговорити, коли повернешся?*

Відповідь прийшла через хвилину: *Буду о шостій. Що трапилось?*

*Нічого поганого. Просто хочу поговорити.*

*Добре.*

Я поклала телефон і повернулась до роботи. Але думки не йшли — крутились навколо одного й того самого.

Він сказав: *хочу зробити це правильно. По-моєму.*

А я подумала: а по-моєму — це як?

По-моєму — це не чекати. По-моєму — це говорити, коли знаєш. Не тому що треба, а тому що — хочу. Свідомо. Так само, як він.

Я відкрила новий документ на ноутбуці — порожній, без назви. Написала одне речення. Дивилась на нього хвилину. Закрила без збереження.

Речення не потрібне на папері. Воно вже є в голові.

---

О четвертій я перестала робити вигляд, що працюю.

Закрила ноутбук. Вийшла на балкон — холодно, грудень, але повітря чисте й різке, і від цього думається чіткіше. Дивилась на Поділ внизу — на вулиці й людей і машини й далекий Дніпро.

Думала про те, як ми познайомились. Про конверт під дверима й чоловіка, якого не хотіла бачити й якому сказала — мені не потрібен охоронець. Про перші сім хвилин попередження й каву, взяту без дозволу, й нічну підлогу біля вікна.

Про Харків і батьків і *вперше кажу це вголос комусь*.

Про *хочу, щоб те, що між нами, мало назву*.

Він думав про це довго і прийшов до рішення. Потім прийшов до мене і сказав — не питаючи, а інформуючи. Бо поважає моє право думати й вирішувати теж.

Я думала. І вирішила.

Зайшла назад. Взяла телефон — цього разу не написала, а просто тримала в руках.

Потім написала: *Скасуй те, що я казала раніше. Не треба чекати.*

Пауза. Довша, ніж зазвичай.

Потім: *Поясни.*

Я написала: *Ввечері. Коли приїдеш.*

Він: *Добре. Буду раніше.*

Я посміхнулась. Поклала телефон.

---

Він приїхав о п'ятій тридцять — на тридцять хвилин раніше, ніж казав.

Я чула, як він відчиняє двері — трохи швидше, ніж зазвичай. Не поспіхом, але — з наміром.

Зайшов у вітальню. Подивився на мене.

— Аліно.

— Артеме.

— Ти написала — скасуй те, що казала раніше.

— Так.

— Що це означає?

Я встала. Підійшла до нього — не впритул, просто ближче.

— Це означає, — сказала я, — що ви сказали: хочете зробити по-вашому, коли будете готові. Я погодилась. — Пауза. — Але потім думала. І зрозуміла: я теж хочу. По-моєму. І моє *по-моєму* — це зараз, не чекаючи вашого моменту.

Він дивився на мене — уважно, без поспіху.

— Що ви хочете сказати? — запитав він тихо.

— Я хочу сказати те, що ви планували сказати, — сказала я. — Тільки першою. — Пауза. — Бо ви сказали — хочете, щоб те, що між нами, мало назву. Я теж хочу. І не бачу причини, чому ця назва має прийти обов'язково від вас.

Він мовчав.

— Артеме, — сказала я. — Ви вибрали мене і я вибрала вас і ми обидва знаємо, що це назавжди. Ви самі казали — вперше і востаннє. — Пауза. — Тоді — навіщо чекати моменту, якщо момент — зараз?

— Я хотів зробити правильно, — сказав він.

— Правильно — це коли обидва хочуть, — сказала я. — Обидва — зараз.

Він дивився на мене — і я бачила, як він обробляє те, що чує. Не з несподіванки — він знав, що я думаю про це. З того, що я сказала вголос і першою.

— Аліно, — сказав він нарешті.

— Що?

— Ви щойно зробили те, що я планував зробити.

— Так.

— По-вашому.

— По-моєму, — підтвердила я. — Ви самі казали — важливо, щоб я теж думала й вирішувала. Я подумала й вирішила.

— І що ви вирішили?

— Що хочу бути з вами, — сказала я просто. — Офіційно. З назвою. Не тому що так треба або так логічно. Тому що — хочу. І тому що ви — та людина, з якою я хочу будувати те, що далі.

Він мовчав довго. Довше, ніж я очікувала — і я почала думати, чи не помилилась із моментом. Але потім побачила його очі — і зрозуміла: він не мовчить, бо вагається. Він мовчить, бо те, що відчуває, більше за слова.

— Я готував щось, — сказав він нарешті. — По-моєму. Хотів зробити правильно.

— Я знаю.

— Але ви зробили краще, — сказав він тихо. — Тому що — зараз. Без підготовки й без правильного моменту. Просто — бо хотіли.

— Так.

— І це — більше, ніж усе, що я планував, — сказав він.

Він підійшов до мене — і взяв моє обличчя в долоні, як завжди: обережно, з тою особливою повагою до кожного дотику.

— Аліно Коваль, — сказав він. — Ви хочете бути зі мною. Офіційно. З назвою.

— Так.

— Тоді я теж хочу, — сказав він. — Більше, ніж будь-що. — Пауза. — Але у мене є одна річ.

— Яка?

Він відпустив моє обличчя. Відійшов на крок. Сягнув у кишеню джинсів.

Дістав невелику коробочку — темну, просту, без зайвого.

Я дивилась на неї.

— Ви мали це при собі? — запитала я тихо.

— Три дні, — сказав він. — Чекав моменту. — Пауза. — Ви його вибрали замість мене.

Він відкрив коробочку.