27. Загрозу знайдено

Понеділок почався з дзвінка Ткаченка о восьмій ранку.

Я ще була на кухні з першою кавою, Артем щойно вийшов із душу — почув дзвінок, взяв телефон, подивився на екран і сказав коротко: Ткаченко. Відійшов до вікна. Я не слухала навмисно, але чула інтонацію — зібрану, серйозну, із тим особливим тоном, що буває при важливій інформації.

Розмова тривала десять хвилин.

Коли він повернувся, я вже сиділа за столом і чекала.

— Знайшли, — сказав він.

— Кого?

— Виконавця, — сказав він. — Не Сірка — того, хто стояв за безпосередніми діями. Сірко був посередником, я казав. Але був іще один рівень — людина, що координувала все на місці. Стежку, Хрещатик, конверти.

— І?

— Його взяли вчора ввечері, — сказав Артем. — У Борисполі, намагався вилетіти. Документи на чуже ім'я — але впізнали по базі даних. — Він сів навпроти мене. — Ткаченко каже: він говорить. Активно. Хоче угоду зі слідством і розуміє, що мовчання коштуватиме значно дорожче.

— Що він розповідає?

— Деталі ланцюжка, — сказав Артем. — Хто кому платив, хто давав інструкції, хто знав про список із п'ятьма прізвищами. — Пауза. — І одна важлива деталь: список із п'ятьма людьми — не його ініціатива. Не Замовника навіть.

Я підняла очі.

— Чия?

— Є людина над Замовником, — сказав Артем. — Той, хто фінансував всю схему з підробленими документами від початку. Замовник — виконавець середнього рівня. Над ним — реальний організатор.

Тиша.

Я думала про це — про те, що справа, яка здавалась зрозумілою: конкретна людина, конкретна мотивація, конкретна схема — виявилась набагато глибшою. І ширшою.

— Ткаченко знає, хто над Замовником? — запитала я.

— Поки — ні. Але має версії, — сказав Артем. — Він перевіряє. Каже: два-три дні.

— І що це означає для нас?

Артем дивився на мене.

— Для вас особисто — загроза знята, — сказав він. — Сірко під вартою, виконавець говорить, Замовник у СІЗО. Ніхто з ланцюжка не має ні мотивації, ні можливості продовжувати тиск на вас. — Пауза. — Але для справи загалом — є іще рівень. Ткаченко хоче дійти до верхівки.

— Мені брати в цьому участь?

— Ткаченко каже — можливо, знадобляться ваші показання по справі Терещенка як початковій точці. Але це — суд, не зараз.

Я кивнула. Пила каву й думала про те, що справи рідко бувають простими. Завжди є ще один рівень. Завжди є людина над людиною, схема за схемою.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Ви відчуваєте це? — запитала я. — Коли справа розкривається глибше, ніж очікував. Це — задоволення чи тривога?

Він думав.

— І те, і те, — сказав він. — Задоволення від того, що картина стає повнішою. Тривога від того, що повна картина виявляється більшою, ніж думав.

— Як зараз.

— Як зараз, — підтвердив він.

---

Вдень Артем поїхав до Ткаченка — особисто, подивитись на матеріали, поговорити без телефону. Я залишилась з роботою й думками.

Відкрила нову справу — земельний спір, що чекав три тижні. Читала документи й думала паралельно про те, що Артем сказав: реальний організатор іще не знайдений. Людина, що стоїть за всім.

Це означало: справа не закрита повністю. Для мене особисто — так, загроза знята. Але ширша картина — ні.

О першій зателефонувала Оксана.

— Чула новини? — запитала вона одразу.

— Які?

— Затримали Войченка, — сказала вона. — Директора будівельного холдингу. Не офіційно поки — але мої джерела кажуть, що його викликали на допит і він не вийшов.

Я зупинилась.

— Войченко.

— Так. — Пауза. — Ти знаєш це ім'я?

— Слухаю тебе.

— Він давно в певних колах вважається людиною, що вирішує питання нелегально, — сказала Оксана. — Але нічого доказового ніколи не було. А тут — раптом допит.

Я думала швидко. Войченко — ім'я, яке я бачила в матеріалах справи Терещенка. Не центральне, на периферії. Пов'язаний із субпідрядною компанією через кілька ланок.

— Оксано, — сказала я. — Ти нікому не кажи, що розповіла мені це.

— Звучить серйозно.

— Є підстави.

— Добре, — сказала вона. — Аліно, ти в порядку?

— Так. Дякую.

Поклала трубку. Написала Артему: *Є важлива інформація. Дзвони, коли зможеш.*

Відповідь прийшла за п'ять хвилин: *Буду за годину.*

---

Він повернувся о третій — з тим виразом, що я вже добре знала: отримав важливу інформацію й обробляє.

Я розповіла про Оксанин дзвінок. Він слухав, не перебиваючи.

— Войченко, — сказав він, коли я закінчила.

— Ти знаєш це ім'я?

— Ткаченко згадував сьогодні, — сказав він. — Не прямо — як одну з версій. Людина, що могла стояти вище Замовника. — Пауза. — Якщо його справді викликали на допит — Ткаченко рухається швидше, ніж казав.

— Це добре?

— Дуже добре, — сказав Артем. — Якщо Войченко — верхівка, і якщо він під тиском — він може почати говорити. А коли говорять з верхівки — вся схема розсипається остаточно.

— Але це займе час.

— Місяці, — погодився він. — Але справа вже рухається в правильному напрямку.

Ми сиділи за кухонним столом. Я думала про ланцюжок: Терещенко і земельна ділянка батька. Підроблені документи. Нотаріус. Сірко. Замовник. Войченко. Кожна ланка — за наступною, і кожна наступна — більша.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Коли це все закінчиться — суд, вироки, вся ця система — Терещенко отримає свою ділянку?

— Вже отримав, — сказав Артем. — Юридично — рішення суду набрало чинності. Ділянка його.

— Я знаю. Але фізично — він там буде?

— Буде, — сказав Артем. — Я зателефонував йому минулого тижня. Він вже почав планувати, що будує для сина.

Я думала про Терещенка і будинок батька і сина, якому передасть. Про те, що це — початок всього. Один старий чоловік із ділянкою батька й поганим адвокатом. Потім — я, справа, погрози, Артем, ночі без сну, Харків, список із п'яти прізвищ, Войченко.

— Велика ціна за один будинок, — сказала я тихо.

— Вони завжди платять велику ціну за маленькі будинки, — сказав Артем. — Ті, що мають гроші й зв'язки. Думають, що маленька людина не буде боротись.