19. Ревнощі

Неділя почалась рано — я мала бути в матері о дванадцятій, але прокинулась о сьомій і довго лежала, думаючи про те, що скажу.

Артем уже не спав — я чула звичні звуки з кухні. Вийшла, побачила дві чашки на столі, сіла. Він подивився на мене.

— Нервуєте? — запитав він.

— Трохи.

— Не треба.

— Легко казати.

— Знаю. — Він сів навпроти. — Хочете, я поїду з вами?

Я здивувалась.

— Це сімейна зустріч. Не загроза.

— Знаю. Я не про безпеку. — Він дивився на мене. — Я про те, що іноді легше, коли поряд хтось.

Я думала про це. Про те, що він запропонував не з протоколу — з турботи.

— Дякую, — сказала я. — Але цього разу — сама. Це між мною і нею.

— Розумію.

— Але буду раз, якщо ви будете тут, коли повернусь.

— Буду, — сказав він просто.

---

Мати жила в невеликому будинку на околиці — там, куди переїхала з Борисом п'ять років тому. Я приїхала рівно о дванадцятій, припаркувалась, кілька секунд сиділа в машині, збираючись із духом.

Вона відчинила двері ще до того, як я подзвонила — чекала, мабуть, біля вікна.

— Аліночко.

Обійняла мене — міцно, довше, ніж зазвичай. Я відчула, як щось у мені трохи розслабилось.

— Заходь, я зробила обід.

Будинок пахнув домашнім — щось тушковане, свіжий хліб. Ми сіли за стіл. Перші хвилини говорили про звичайне: робота, погода, здоров'я. Та звична поверхня, яку ми обидві добре знали.

— Аліно, — сказала вона нарешті, відклавши виделку. — Я хочу поговорити серйозно.

— Я знаю.

— Ти знаєш?

— Здогадуюсь, — сказала я. — Дванадцять років ми обидві уникаємо цієї розмови.

Вона дивилась на мене — і в її очах було щось, чого я давно не бачила. Не вибачення — щось глибше.

— Я зробила помилку тоді, — сказала вона. — Не з Борисом — з тим, як я це зробила. Я думала, що нове життя зробить мене щасливою, а тебе — теж, якщо я буду щаслива. Я помилялась.

— Мамо...

— Дай мені сказати, — попросила вона. — Я роками думала, що ти просто зайнята, що в тебе свій ритм. А насправді — я знаю, що ти тримала дистанцію, бо я її першою поставила.

Я мовчала. Думала про те, що Артем сказав про межі — що іноді ти сам встановлюєш їх, не помічаючи.

— Я хочу бути ближче, — сказала мати. — Якщо ти готова.

Я дивилась на неї — на жінку, що виглядала старшою, ніж пам'ятала, з тими ж очима, що в мене самої.

— Я теж хочу, — сказала я нарешті. — Просто не знала, як почати.

— Можна почати зараз.

Ми сиділи й говорили — довго, відверто, вперше за роки. Про сімнадцять років і Бориса і моє дитинство і її страхи. Я розповіла про роботу, про справу Терещенка — обережно, без деталей про загрозу.

— У тебе є хтось? — запитала вона раптом.

Я завагалась.

— Чому питаєш?

— Ти інша, — сказала вона. — Світліша. Я бачу це навіть по телефону останнім часом.

Я думала, чи розповідати. Вирішила — частково.

— Є людина, — сказала я. — Складно поки що пояснити.

— Хороша людина?

— Дуже, — сказала я. — Найкраща з усіх, кого я зустрічала.

Мати посміхнулась — теплою, справжньою посмішкою.

— Тоді я рада, — сказала вона.

---

Я повернулась о шостій.

Артем відчинив двері ще до того, як я підняла руку до дзвінка.

— Як? — запитав він.

— Добре, — сказала я. — Дуже добре.

— Розповісте?

— Розповім.

Ми сіли на кухні. Я розповідала — про обід і розмову і про те, що сказала мати. Він слухав уважно, іноді кивав.

— Ви розповіли їй про мене, — сказав він, коли я закінчила.

— Частково.

— Що саме?

— Що є людина, — сказала я. — Складна для пояснення.

Він трохи посміхнувся.

— Складна — це я?

— Складна — це ситуація, — поправила я. — Ви — простий. У хорошому сенсі.

— Дякую, мабуть.

Ми сиділи якийсь час мовчки. Потім я сказала:

— Артеме, є ще дещо. Терещенко зателефонував, поки я була в матері. Запросив нас обох на вечерю в понеділок — хоче подякувати особисто, тепер, коли справа закривається.

— Обох?

— Він знає, що ви захищали мене весь цей час. Каже — хоче подякувати людині, яка зробила це можливим.

— Добре, — сказав він. — Якщо ви хочете.

— Хочу.

---

Понеділок ввечері ми приїхали до Терещенка — невеликий, але затишний будинок, де він жив сам, відколи дружина померла кілька років тому.

Він зустрів нас тепло — обійняв мене, потиснув руку Артему довше, ніж зазвичай тиснуть.

— Заходьте, заходьте, — сказав він. — Я приготував.

За столом сиділа ще одна людина — жінка років п'ятдесяти, яку Терещенко представив як свою сусідку Олену Петрівну.

— Допомагала мені з готуванням, — сказав він. — І просто — хороша компанія.

Олена Петрівна дивилась на Артема з тим відвертим інтересом, що буває у жінок, які давно не зустрічали привабливих чоловіків.

— Ви, значить, охоронець, — сказала вона, наливаючи йому вино. — Як цікаво. Розкажіть про себе.

— Небагато розповідати, — сказав Артем стримано.

— Та ну, — вона трохи нахилилась до нього. — Такий чоловік, як ви, точно має історії.

Я відчула щось — невелике, але виразне. Не ревнощі в чистому вигляді, скоріше — гостре усвідомлення того, наскільки уважно ця жінка дивиться на нього.

— Артем не любить розповідати про роботу, — сказала я.

— Я не про роботу питаю, — сказала Олена Петрівна, не відриваючи погляду від нього. — Я про вас особисто. Одружені?

— Ні, — сказав Артем коротко.

— Серйозно? — Вона трохи здивувалась. — Дивно. Такий чоловік.

Я взяла келих і зробила ковток, аби не сказати щось зайве.

Терещенко, не помічаючи напруги, продовжував говорити про справу — дякував, розповідав про плани щодо ділянки, про те, як хоче побудувати там щось для онуків.

Олена Петрівна тим часом продовжувала розмову з Артемом — питала про службу, про те, звідки він, чи має родину. Він відповідав коротко, ввічливо, але я бачила: він теж відчуває напругу.