Охоронець

15. Стара рана

Середа почалась із тиші.

Не тієї тиші, що буває від відсутності — а від присутності. Квартира вранці, ранній світанок за вікном, кава на столі. Я прокинулась о сьомій і вперше за два тижні не відчула тривоги від того, що прокидаюсь. Просто — прокинулась.

Вийшла на кухню. Він вже був там — як завжди. Дві чашки на столі — як завжди. Дивився у вікно на ранній Київ.

— Доброго ранку, — сказала я.

— Доброго. — Він обернувся. — Ткаченко зателефонував.

— Вже? О котрій?

— О шостій тридцять.

— Він взагалі спить?

— Не знаю, — сказав Артем. — Але зателефонував. Сірка взяли на допит учора ввечері. Офіційно — в рамках розслідування. Неофіційно — Ткаченко каже, що той нервує. Це добрий знак.

— Нервує — означає, що є що приховувати.

— Так. — Артем взяв свою чашку. — Є ще одна новина.

— Яка?

— Посередник — та фіктивна компанія — виявилась пов'язаною з ще двома справами. Не нашими, але схожими. Ткаченко розширює розслідування.

— Це добре чи погано для нас?

— Для нас — добре, — сказав він. — Більше справ означає більший тиск на всіх учасників. Важче замітати сліди, коли слідів багато.

Я думала про це, п'ючи каву. Справа, що починалась із конверта під дверима, розростались — тягнула за собою нитки, що йшли далі й глибше. Це вже не тільки про мене і Терещенка. Це — більше.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Коли це закінчиться — ви підете?

Він подивився на мене.

— Завдання буде виконано, — сказав він. — Так.

— Я не про завдання, — сказала я. — Я про вас. Ви підете.

Він мовчав кілька секунд.

— Так, — сказав він нарешті. — Так влаштована робота.

— Знаю, — сказала я. — Просто хотіла почути вголос.

Він дивився на мене — і в його очах було те, що я вже навчилась читати, але що кожного разу відчувалось трохи інакше. Щось між розумінням і чимось іще, чому він сам, мабуть, ще не дав назви.

— Ще не закінчилось, — сказав він нарешті.

— Знаю, — повторила я. — Тому й питаю зараз.

---

Вдень я працювала — звичні справи, клієнти, листи. Артем сидів у своєму куточку. Ми рідко говорили протягом дня — кожен займався своїм, і в цьому паралельному існуванні вже не було нічого незвичного.

О третій зателефонувала мати.

Я побачила ім'я на екрані й на секунду завагалась. Мати дзвонила рідко — ми не сварились, просто жили паралельно, кожна своїм. Відколи вона вийшла заміж вдруге — коли мені було сімнадцять — між нами утворилась дистанція, яку жодна з нас не долала достатньо активно.

— Так, мамо, — сказала я.

— Аліночко. — Голос теплий, трохи винуватий — той голос, що з'являвся, коли вона телефонувала не з конкретною причиною, а просто. — Як ти?

— Добре. Зайнята.

— Я чула, у тебе якісь проблеми? Оксана казала...

— Оксана занадто багато каже, — перебила я — м'яко, але чітко.

— Вона переживає за тебе. Я теж переживаю.

— Мамо, все під контролем.

— Ти завжди так кажеш.

— Тому що це правда.

Коротка пауза. Я чула її дихання в трубці — те особливе дихання людини, що хоче сказати щось важливе й не знає, чи є на це право.

— Може, приїдеш? — запитала вона нарешті. — На вихідні. Борис буде на конференції, ми б побули вдвох.

Борис — її чоловік. Хороший чоловік, нічого поганого. Просто — не мій батько і ніколи не намагався ним стати, і я ніколи не намагалась прийняти його як батька, і ми ввічливо існували поряд роками.

— Подивимось, — сказала я. — Зараз важко планувати.

— Добре. — Пауза. — Аліночко.

— Що?

— Я люблю тебе. Просто — щоб ти знала.

Я закрила очі на секунду.

— Я знаю, мамо. Я теж.

Поклала трубку. Сиділа нерухомо якийсь час.

Артем дивився на мене — не демонстративно, просто помітив. Я відчула його погляд і не стала відвертатись.

— Мати? — запитав він тихо.

— Так.

— Часто дзвонить?

— Рідко.

— Але кожного разу — важко.

Це не було питанням. Я подивилась на нього.

— Звідки ви знаєте?

— По тому, як ви сиділи після, — сказав він. — Є різниця між дзвінком, що просто закінчився, і дзвінком, що залишив слід.

Я думала про те, що він сказав. Про сліди після розмов.

— Ми не сварились, — сказала я нарешті. — Нічого такого. Просто — вона пішла, коли мені було сімнадцять. Не фізично — вийшла заміж, переїхала, стала жити інше життя. І я теж стала жити своє. — Пауза. — Все правильно, нічого поганого. Просто дистанція утворилась і жодна з нас не знала, як її закрити.

— А зараз?

— А зараз вона телефонує іноді й каже *я люблю тебе*, і я відповідаю, і ми обидві знаємо, що за цим — роки невисказаного. Яке ми навчились обходити.

Артем мовчав.

— Ви не питаєте мені, чому я не поїду до неї, — зауважила я.

— Не моя справа.

— Але думаєте.

— Думаю, — погодився він. — Але питати — ваше рішення.

Я дивилась на нього — на це обличчя, що навчилось давати простір так само природно, як стежити за периметром.

— Вона залишила мене з батьком, — сказала я. — Не кинула — просто нове життя забирало більше, ніж вона очікувала. І батько... він справлявся. Але я бачила, що справляється важко. І тоді вирішила, що буду справлятись сама. Завжди.

— З сімнадцяти років.

— З сімнадцяти.

— Це довго, — сказав він. — Справлятись сама.

— Звикаєш.

— Звикаєш, — погодився він. — Але це й виснажує.

— Ви теж казали щось схоже про себе, — нагадала я.

— Казав. — Пауза. — Тому й розумію.

Ми дивились одне на одного через кімнату — він у своєму кутку, я за столом. Метри між нами. І водночас — щось, що цих метрів не відчувало.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Ви зателефонували батькам у Харкові, — сказала я. — Після двох років. — Пауза. — Я їду до матері на вихідні.

Він дивився на мене.