14. Книжка

Вівторок почався зі слідчого.

Його звали Василь Петрович Ткаченко — чоловік років п'ятдесяти п'яти, з тим виглядом людини, що бачила всяке й перестала дивуватись новому. Він прийшов до офісу сам, без напарника, з невеликою папкою під рукою. Подав руку спочатку мені, потім Артему — і я відчула, що між ними є якесь попереднє знайомство. Не близьке, але реальне.

— Давно не перетинались, — сказав Ткаченко Артему.

— Давно, — погодився Артем.

— Все так само займаєшся?

— Так само.

Ткаченко кивнув — із тим виразом людини, якій достатньо одного слова, щоб зрозуміти більше. Потім повернувся до мене.

— Слухаю вас, Аліно Олексіївно.

Я виклала все — методично, з документами, з хронологією. Конверт під дверима. Повідомлення. Поштовх на Хрещатику. Сірко на камерах. Транзакції з флешки. Коваленко і його свідчення. Я говорила двадцять хвилин без перерви — Ткаченко слухав, іноді записував, жодного разу не перебив.

Коли я закінчила, він прочитав документи. Потім ще раз — окремі сторінки.

— Флешка, — сказав він нарешті. — Звідки?

— Джерело надійне, — сказав Артем. — Я ручаюсь.

— Ручатись — це добре. Але мені треба знати, чи витримає в суді.

— Витримає, — сказав Артем. — Дані з офіційних банківських систем, отримані через людину з відповідним доступом. Я перевірив автентичність.

Ткаченко дивився на нього кілька секунд.

— Добре, — сказав він нарешті. — Вірю.

Вони ще з годину говорили про деталі — що можна використати офіційно, що ні, як оформити свідчення Коваленка, яким буде порядок дій. Я слухала й доповнювала, де треба. Артем говорив коротко й точно.

Коли Ткаченко пішов, я сіла й видихнула.

— Він хороший? — запитала я.

— Один із небагатьох, кому я довіряю в системі, — сказав Артем. — Він не продається.

— Як ви знаєте?

— Перевіряв, — сказав він просто. — Два роки тому, по іншій справі. Йому пропонували — він відмовив.

— Ви за ним стежили?

— Я збирав інформацію, — поправив він. — Різниця є.

— Для вас — так. Для Ткаченка, мабуть, менша різниця.

Артем трохи посміхнувся — той мінімальний рух куточка рота, що я вже навчилась впізнавати.

— Він знає, — сказав Артем. — І не ображається. Каже, що правильно перевіряти.

— Розумна людина.

— Так.

Ми зібрали документи. Артем пішов у куток із телефоном. Я залишилась за столом і думала про те, що справа нарешті рухається — не по колу, а вперед. Є слідчий, є докази, є свідок. Ланцюжок замикається.

---

Ввечері я знайшла книжку.

Не навмисно — просто Артем залишив свою сумку відкритою біля дивана, коли пішов перевіряти балкон, і книжка виглядала з неї так, що не помітити було неможливо. Та сама потерта обкладинка, що я бачила ще в перші дні. Стус.

Він повернувся й побачив, що я дивлюсь на книжку.

— Можна? — запитала я.

— Так.

Я взяла — відкрила на одній із закладок. Прочитала кілька рядків. Потім іще. Закладки були скрізь — різнокольорові папірці, деякі з написами олівцем на полях. Не слова — просто позначки, як ставлять люди, що читають для себе, а не для когось.

— Ви давно читаєте його? — запитала я.

— З армії, — сказав він. — Побратим дав — Сергій. Сказав: читай, коли важко. Допомагає.

Я підняла очі.

— Сергій дав вам Стуса.

— Так. — Пауза. — Він любив поезію. Не афішував — не те середовище. Але читав.

— І вам теж передав.

— Передав книжку і сказав: *тут про те, як залишатись собою, коли все навколо тисне*. — Артем сів у крісло. — Я тоді не зрозумів до кінця. Зрозумів пізніше.

— Коли?

— Після того, як Сергія не стало, — сказав він тихо. — Я читав і думав: він вибрав правильну книжку. Сам того не знаючи.

Я тримала книжку й думала про Сергія, що любив поезію й не афішував. Про те, що він залишив після себе — не тільки в пам'яті Артема, але й у цих закладках, у цих рядках, що стали чиїмись словами в темні ночі.

— Що він підкреслював? — запитала я. — Сергій. Є його позначки?

— Деякі, — сказав Артем. — На початку — олівцем. Потім — мої. Іншим кольором.

Я обережно перегорнула до початку — там справді були позначки олівцем, трохи стерті від часу. Потім інші — чіткіші.

— Ви берегли його позначки, — сказала я.

— Так.

— Чому?

Він думав секунду.

— Тому що це — частина його, що залишилась, — сказав він. — Він підкреслював те, що вважав важливим. Це — його думки. — Пауза. — Я не хотів їх затирати.

Я дивилась на книжку в своїх руках — на стерті олівцеві риски і чіткіші нові. Два шари читання, два шари думок. Одна книжка, що з'єднувала двох людей через час.

— Можна запитати щось особисте? — сказала я.

— Питайте.

— Ви думаєте про нього часто? Про Сергія.

— Щодня, — сказав він. — Не завжди довго — іноді просто секунда. Якесь слово або запах або ситуація, і він — там. — Пауза. — Я думав, що з часом менше. Але ні — просто інакше.

— Інакше — як?

— Спочатку боляче, — сказав він. — Потім — просто є. Як частина тебе, яку не прибереш.

Я думала про це. Про людей, що стають частиною тебе — не тому що ти вирішив, а тому що вони є і потім їх нема, і порожнє місце залишається й заповнюється чимось іншим, але не зникає.

— Він би хотів, щоб ви продовжували читати Стуса, — сказала я.

— Я знаю, — сказав Артем. — Тому й читаю.

Я повернула книжку — поклала назад на місце, обережно, як кладуть важливі речі. Він спостерігав.

— Аліно, — сказав він.

— Що?

— Ви перший чоловік — людина — якій я показав цю книжку. — Пауза. — Не навмисно цього разу. Але показав.

— Я знаю, що не навмисно.

— І все одно не прибрали відразу.

— Тому що це — важлива річ, — сказала я. — Важливі речі не прибирають поспіхом.

Він дивився на мене — і знову те, що я бачила дедалі частіше: відкритість, що тривала довше, ніж секунду. Не промайнула й зникла — залишалась.

— Розкажіть мені про себе, — сказав він раптом.