10. Занадто близько

Свідок погодився в середу вранці.

Терещенко зателефонував о восьмій — я ще пила каву, Артем уже сидів із блокнотом. Голос у Михайла Григоровича був інший, ніж учора — спокійніший, але з тим особливим напруженням людини, що тримає важливу новину й чекає моменту її сказати.

— Він згоден, Аліно Олексіївно, — сказав він. — Але є умова.

— Яка?

— Хоче зустрітись не в Києві. Каже — в місті почувається незахищеним. Пропонує Вишгород — у нього там знайома має кав'ярню. Закрита на приватне замовлення, людей сторонніх не буде.

Я подивилась на Артема. Він слухав — не робив вигляд, що не слухає, просто слухав відкрито.

— Я передзвоню через годину, — сказала я Терещенку.

Поклала трубку.

— Вишгород, — сказала я Артему.

— Я чув, — сказав він. — Дайте мені тридцять хвилин.

Він узяв телефон і вийшов на балкон — я бачила через скло, як він говорив, ходив туди-сюди, щось записував у блокнот. Тридцять хвилин — рівно. Потім зайшов назад.

— Кав'ярня нормальна, — сказав він. — Я перевірив по адресі. Знайома Свідка — жінка шістдесят років, власниця давно, жодних підозрілих зв'язків. Є задній вихід, парковка з двох боків, видимість хороша. — Пауза. — Але є проблема.

— Яка?

— Вишгород — це сорок хвилин дороги, — сказав він. — Якщо Сірко або хтось iнший стежить — це відкритий маршрут. Нас видно.

— Пропозиція?

— Їдемо окремими машинами, — сказав він. — Ви — з водієм, якого я довіряю. Я — окремо, але поруч. Якщо є хвіст — я бачу його раніше, ніж він наближається до вас.

— Ви довіряєте водієві — це хто?

— Побратим, — сказав він. — Михайло. Якого я хотів залишати з вами раніше.

— Той, якого я не хотіла.

— Той, якого ви не знали, — поправив він. — Зараз знаєте трохи більше — я за нього ручаюсь.

Я думала секунду.

— Добре, — сказала я. — Але я хочу поговорити з ним до від'їзду.

— Звичайно.

Я передзвонила Терещенку — підтвердила зустріч. Четвер, одинадцята ранку, Вишгород. Свідок підтвердив через нього ж — через годину прийшло коротке повідомлення від незнайомого номера: *Буду. Дякую.*

Я дивилась на це повідомлення й думала про людину, що вирішила заговорити. Що мала можливість мовчати й далі, жити спокійно, не ризикувати. І вирішила не мовчати. Чому — я не знала ще. Але завтра дізнаюсь.

---

Михайло приїхав увечері — невисокий, міцний, з тим спокійним виразом людини, що багато бачила й перестала дивуватись. Він і Артем привіталися коротко, по-чоловічому — той тип привітання, де за кількома словами стоять роки.

— Аліна, — представив Артем.

Михайло подивився на мене — оцінив. Не так, як Артем — без тієї особливої уваги, що сканує загрозу. Просто — людина, що знайомиться.

— Михайло, — сказав він. — Все буде нормально.

— Я не переймаюсь, — сказала я.

— Добре. — Він усміхнувся. — Арт казав, що ви — та ще людина.

— Та ще — це як?

— Та ще — це добре, — сказав він.

Артем стояв збоку й дивився на нас — і я бачила, що він трохи напружений. Не від загрози — від чогось іншого. Від того, що Михайло сказав *та ще людина* і тепер чекав моєї реакції.

— Арт, — сказала я.

— Що? — відповів він.

— Ви говорили про мене з Михайлом?

— По роботі.

— *Та ще людина* — це по роботі?

Михайло тихо засміявся. Артем подивився на нього — тим поглядом, що означав: замовкни.

— Завтра виїжджаємо о дев'ятій тридцять, — сказав Артем, повертаючи розмову. — Ти ведеш її машину. Я — позаду, на відстані трьох-чотирьох корпусів.

— Зрозумів, — сказав Михайло. — Що на зустрічі?

— Я всередині разом із нею, — сказав Артем. — Ти — зовні, контролюєш периметр.

— Добре.

Вони ще хвилин двадцять говорили про деталі — маршрут, точки зупинки, сигнали. Я слухала й думала, що це схоже на підготовку до операції, а не до зустрічі в кав'ярні. Потім подумала: для них це і є операція. Різниця в масштабі, не в підході.

Михайло пішов о десятій.

— Він надійний, — сказала я, коли двері зачинились.

— Знаю, — сказав Артем.

— Ви давно знайомі?

— П'ять років, — сказав він. — Ми разом служили другу ротацію. Він врятував мені життя один раз — я йому двічі. Квиті.

— Але ви все одно довіряєте один одному.

— Саме тому, — сказав він.

Я думала про це — про людей, що стають важливими через спільний досвід, якого інші не мають. Через речі, що не потрібно пояснювати, бо обидва знають.

— Що він сказав про мене насправді? — запитала я. — Не по роботі.

Артем дивився на мене кілька секунд.

— Що ви не схожі на типового клієнта, — сказав він нарешті.

— Чим не схожа?

— Тим, що не відступаєте. Тим, що питаєте навіщо, а не просто підкоряєтесь. — Пауза. — І тим, що я по-іншому говорю про вас, ніж про інших клієнтів.

— Як — по-іншому?

Він трохи помовчав.

— Детальніше, — сказав він нарешті. — Зазвичай я кажу: клієнт, адреса, рівень загрози. З вами — більше.

Я думала про це. Про те, що він говорив про мене Михайлу детальніше, ніж зазвичай. Що це означало — я розуміла. Але ні він, ні я цього не назвали вголос.

— Добре, — сказала я нарешті.

— Добре, — повторив він.

---

Наступного ранку ми виїхали о дев'ятій тридцять.

Михайло вів — спокійно, без зайвих рухів, той тип водія, що зливається з дорогою й не привертає уваги. Я сиділа на пасажирському й дивилась у вікно. Артем їхав позаду — я не бачила його машини, але знала, що вона там.

Вишгород зустрів нас тихим листопадовим ранком — небагато людей, повільний ритм невеликого міста, Дніпро внизу, сірий і широкий. Кав'ярня знаходилась на невеликій вулиці, що відходила від центру — справді затишна, справді закрита: на дверях висів папірець *Приватне замовлення*.

Михайло зупинив машину. Артем під'їхав через хвилину — припаркувався з іншого боку, звідки видно і вхід, і підхід із двох напрямків. Він вийшов, підійшов до нас.

— Чисто, — сказав він тихо. — Ніякого хвоста. Периметр нормальний.