9. Хто відправляє погрози

Понеділок почався з хороших новин.

Артем прийшов на кухню о шостій тридцять із телефоном у руці — я ще тільки робила каву, не прокинулась як слід, — і сказав:

— Є ім'я.

Я обернулась.

— Хто?

— Сядьте спочатку.

— Артеме, — сказала я. — Ім'я.

— Валентин Сірко, — сказав він. — Тридцять вісім років. Приватна охорона, але насправді — людина, яку наймають для вирішення проблем.

— Яких проблем?

— Різних, — сказав він. — Залякування, стеження, іноді — фізичний тиск. Не вбивства, не щось кримінально важке. Але й не нешкідливе.

Я взяла каву й сіла. Думала про чоловіка в темній куртці — про те, що він два тижні ходив за мною, знав мій розклад, чекав слушного моменту.

— Звідки інформація?

— База даних приватних охоронних агентств, — сказав він. — Він офіційно зареєстрований. Але репутація в певних колах — відома.

— Ваш контакт знає його особисто?

— Знає про нього, — поправив Артем. — Різниця є.

— І що далі?

— Далі — встановити, хто його найняв офіційно. Є компанія-посередник, через яку такі люди зазвичай працюють. Мій контакт копає.

— Скільки часу?

— День, може два.

Я допила каву. Думала про ланцюжок: Замовник — посередник — Сірко — погрози — поштовх на вулиці. Все логічно, все простежується. Це вже не абстрактна загроза — це конкретні люди з конкретними діями.

— Ви передасте це в поліцію? — запитала я.

— Коли буде більше, — сказав він. — Поки — тільки ім'я виконавця. Цього недостатньо для справи.

— А що достатньо?

— Зв'язок між Сірком і Замовником, — сказав він. — Фінансовий або документальний. Щось, що не можна відкинути як збіг.

— Тоді шукаємо.

— Так.

Він поставив телефон на стіл — екраном вниз, своя звичка — і взяв каву. Ми сиділи мовчки кілька хвилин. Ранок, перші звуки міста за вікном.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Як ваш контакт має доступ до таких баз?

— Він довго працював у структурах, де такий доступ є, — сказав він. — І зберіг деякі зв'язки після.

— Це законно?

— Інформація з відкритих реєстрів — так. — Пауза. — Решта — в межах розумного.

— *В межах розумного* — це юридично невизначена категорія.

— Знаю, — сказав він. — Але ефективна.

Я хотіла сказати щось про межі законного й розумного — і не сказала. Бо він мав рацію: ефективна. А мені зараз потрібна ефективність.

---

О дев'ятій ми виїхали до офісу.

Я помітила — він змінив маршрут порівняно з п'ятницею. Не сильно, кілька поворотів, але інший. Я не коментувала: після суботи вже розуміла логіку.

В офісі він зайшов першим — свій ритуал, вже звичний. Перевірив простір, знайшов свій куток, сів. Я привіталась із колегами, взяла пошту, сіла за стіл.

О десятій підійшла Аня з рецепції.

— Він знову тут, — сказала вона пошепки, кивнувши на Артема.

— Як бачиш.

— Довго ще?

— Поки треба.

Вона подивилась на нього — з тією особливою увагою, що буває у людей, які оцінюють не загрозу, а щось інше.

— Він взагалі розмовляє? — запитала вона.

— Коли є що сказати.

— Романтично, — сказала вона.

— Аню, — сказала я.

— Що?

— Іди працюй.

Вона пішла з посмішкою, яку я зробила вигляд, що не бачила.

---

О дванадцятій ми поїхали до Оксани.

Її офіс — невеликий, затишний, на другому поверсі будинку на Подолі. Артем перевірив вхід, коридор, саму кімнату — Оксана спостерігала за цим процесом із виразом людини, якій цікаво, але яка стримує запитання.

— Можна вже говорити? — запитала вона, коли він сів у куточку.

— Так, — сказала я.

— Він чутиме?

— Він чує все, — сказала я. — Це не змінюється.

Оксана подивилась на Артема — він дивився в стіну перед собою, наче нічого не чув. Класична техніка ставати невидимим у кімнаті.

— Добре, — сказала Оксана. — Тоді слухай. Новина стосується справи Терещенка.

Я напружилась.

— Що сталось?

— Нічого погано, — сказала вона швидко. — Навпаки. З'явився свідок. Сам, без запрошення — прийшов до Терещенка й сказав, що бачив, як оформляли підроблену довіреність. Був там випадково, але пам'ятає деталі.

— Хто цей свідок?

— Колишній співробітник нотаріальної контори, — сказала Оксана. — Того підставного нотаріуса, що підписував документи. Він звільнився рік тому — каже, саме через ці схеми. Совість заговорила.

Я думала кілька секунд.

— Він готовий давати показання офіційно?

— Каже що так. Але боїться.

— Чого?

— Того ж, чого боїтесь ви, — сказала Оксана тихо. — Наслідків.

Я кивнула. Подивилась на Артема — він усе ще дивився в стіну, але я знала, що слухав кожне слово.

— Мені треба зустрітись із цим свідком, — сказала я.

— Він погодиться? — запитала Оксана.

— Зателефоную Терещенку сьогодні. Нехай передасть свідку — я гарантую конфіденційність до моменту офіційних показань. І — безпеку під час зустрічі.

Я сказала це останнє і подивилась на Артема.

Він нарешті відвів погляд від стіни — подивився на мене. Кивнув.

Один кивок. Мовчки. Це означало: так, я організую.

---

На зворотному шляху він вів і мовчав.

Я дивилась у вікно й думала про свідка. Про те, що справа, яку вважала завершеною, виявилась незавершеною — є нитки, що тягнуться далі. Є люди, що знають більше. Є той нотаріус.

— Артеме, — сказала я.

— Що?

— Свідок — це ускладнення.

— Чому?

— Тому що Замовник знає, що я виграла справу. Якщо з'являється свідок, що може підтвердити підроблення — це вже не просто програна справа. Це — кримінальна відповідальність.

— Так, — сказав він.

— Тому загроза зросте.

— Так.

— Вони захочуть зупинити не тільки мене — а й свідка.

— Так.

— Ви думали про це, поки я говорила з Оксаною.

— Так.

— І що ви думали?

Він їхав кілька секунд мовчки.

— Що вам треба зустрітись зі свідком якнайшвидше, — сказав він. — Поки ніхто не знає, що він існує. Кожен день зволікання — ризик.