6. Безсоння

Я прокинулась о другій сорок п'ять.

Не від шуму — від тиші. Та особлива тиша, що буває в середині ночі й яка чомусь гучніша за звичайну, ніби весь світ завмер і від цього завмирання стає чутним щось, що вдень губиться в шумі.

Я лежала й дивилась у стелю. Думала про нічого конкретного — той стан між сном і неспанням, коли думки є, але вони розмиті й не вимагають відповідей. Клієнт, що зателефонував учора з питанням, яке я ще не вирішила. Матеріали, що треба переглянути до понеділка. Справа, що чекає.

Потім почула.

Кроки — тихі, рівні, у вітальні. Туди й назад. Не тривожні кроки людини, що щось шукає, а інші — методичні, як у людини, що ходить, бо більше нічого не може робити.

Я встала.

Набросила кофту, вийшла з кімнати.

Вітальня була в напівтемряві — тільки вуличне світло крізь незачинені штори. Він стояв біля вікна, спиною до мене. Не ходив — зупинився, чуючи мої кроки, ще до того, як я з'явилась у дверях.

— Вибачте, — сказав він, не обертаючись. — Розбудив вас.

— Ні, — сказала я. — Я й так не спала.

Це була напівправда. Я спала — але неглибоко, і його кроки знайшли ту тонку межу, де сон закінчується.

Я підійшла до дивана й сіла. Він стояв біля вікна й дивився на вулицю — на нічний Київ, що теж не спав: поодинокі машини, освітлені вікна в будинку навпроти, далекий звук чогось.

— Сідайте, — сказала я.

— Я нормально.

— Я знаю, що нормально. Все одно — сідайте. Незручно говорити з вашою спиною.

Він обернувся. Подивився на мене — в темряві я не бачила виразу, тільки силует і те, що він стоїть так само, як стоїть завжди: рівно, зібрано, без зайвих рухів.

Потім підійшов і сів у своє крісло. Не на диван поруч зі мною — у крісло, зберігаючи дистанцію.

Ми сиділи в тиші кілька секунд.

— Це часто? — запитала я.

— Що?

— Безсоння.

Коротка пауза.

— Буває, — сказав він.

— Часто буває чи іноді?

— Частіше, ніж хотілось би.

Я дивилась на нього — на його руки, що лежали на підлокітниках рівно, трохи надто рівно, як лежать руки людини, що свідомо контролює власне тіло.

— Коли це почалось? — запитала я.

— Аліно, — сказав він. — Не треба.

— Чого не треба?

— Аналізувати мене.

— Я не аналізую, — сказала я. — Я розмовляю. Це різні речі.

— О третій ночі?

— Особливо о третій ночі, — сказала я. — Вдень ви занадто зайняті бути охоронцем. Вночі — просто людина.

Він мовчав.

Я не квапила. Сиділа й дивилась у вікно — на ті самі поодинокі машини й освітлені вікна. Думала про те, що є питання, які не можна ставити вдень. Вдень є ролі й протоколи й дистанції. Вночі — тільки двоє людей у темній кімнаті й те, що є насправді.

— Після повернення, — сказав він нарешті. — Після того, як прийшов зі служби.

Я не повернулась до нього — залишилась дивитись у вікно. Відчула, що якщо оберну обличчя, він зупиниться.

— Спочатку — кожну ніч, — продовжив він. — Тепер рідше. — Пауза. — Але іноді — повертається.

— Що повертається?

— Різне.

— Конкретно?

— Аліно.

— Ви не мусите розповідати конкретно, — сказала я. — Але якщо хочете — я тут. О третій ночі нікуди не йду.

Довга тиша. Довша, ніж зазвичай — і я відчувала, як він зважує. Не *чи довіряти мені* — щось інше. Чи він сам готовий до того, що буде після, якщо скаже вголос.

— Є ситуація, — сказав він нарешті. — Яку я інакше б вирішив. Якби міг повернутись. — Пауза. — Я не міг — об'єктивно не міг, я знаю це. Але вночі — логіка не завжди працює.

— Ви втратили когось.

Не питанням — я вже знала. По тому, як він говорив про служби. По тому, як дивився, коли думав, що я не бачу.

— Так, — сказав він.

— Побратима?

— Так.

— Ви думаєте, що могли врятувати.

— Я думаю, що прийняв правильне рішення, — сказав він. — Раціонально. А вночі думаю про те, що було б, якби прийняв інше.

Я повернулась до нього — обережно, повільно. Він дивився в підлогу. Руки на підлокітниках — вже не так рівно, чуть відпустило.

— Як його звали? — запитала я тихо.

Він підняв очі.

— Навіщо вам?

— Тому що ви говорите про нього як про *ситуацію* і *рішення*, — сказала я. — А він був людиною. З ім'ям.

Довга пауза.

— Сергій, — сказав він нарешті. — Сергій Ковальов. З Полтави. Любив каву без цукру й погано грав у шахи, але завжди погоджувався на партію.

Я мовчала. Слухала.

— Ми разом пройшли три ротації, — сказав Артем. — Він був — надійний. Той тип людини, що ніколи не підведе. — Пауза. — Він і не підвів. Це я... прийняв рішення, яке було правильним для завдання. Але він не повернувся.

— Ви врятували інших?

— Так.

— Якби прийняли інше рішення?

— Ніхто б не повернувся.

— Тоді чому вночі думаєте, що помилилися?

Він подивився на мене — і в темряві кімнати, без денного світла й без денних масок, я побачила те, що вдень він ховав так добре, що майже сам не бачив.

Виснаження. Не фізичне — те інше. Що накопичується роками й не лікується сном.

— Тому що вночі ми не думаємо правильно, — сказав він. — Ви самі казали.

— Я казала, що вночі — тільки правда.

— Правда — це що я живу, а він ні, — сказав він. — Це не логіка. Просто — так є.

Я думала про це. Про те, що є речі, з якими не можна посперечатись. Не тому що вони правильні — а тому що вони є, і сперечатись із тим, що є, безглуздо.

— Він знав, на що іде, — сказала я нарешті.

— Так.

— Ви теж знали.

— Так.

— Тоді ви обидва зробили вибір, — сказала я. — Він — бути там. Ви — прийняти те рішення. Жодне з цих двох не було неправильним.

— Але результат...

— Результат не завжди залежить від правильності рішення, — перебила я. — Ви знаєте це. Просто вночі забуваєте.

Він мовчав.

Я встала — пішла на кухню, поставила чайник. Не запитувала, чи він хоче чаю. Просто — зробила. Він чув звуки з кухні й не зупинив.

Коли я повернулась із двома чашками — він сидів у тій самій позиції, але щось у ньому змінилось. Не розслабився — але відпустило щось. Те напруження, що носять люди, які довго мовчать про важливе.