5. Двадцять чотири години

П'ятниця.

П'ятий день. І перший, коли я прокинулась і не здивувалась його присутності.

Просто — відкрила очі, почула тихі звуки з кухні й подумала: він уже встав. Звичайно. Він завжди встає раніше. Це вже факт мого ранку, такий самий незаперечний, як будильник або сонце у вікні.

Те, що це стало нормою за п'ять днів — я вирішила поки не аналізувати.

Вийшла на кухню. Він стояв біля плити — робив яєчню, судячи з запаху. Обернувся, коли я зайшла.

— Доброго ранку, — сказав він. — Можна я використаю яйця?

— Вже використали, — сказала я.

— Питаю заднім числом.

— Не дуже ефективно.

— Наступного разу — заздалегідь.

Я усміхнулась — непомітно, відвернувшись до кавомашини. Він просив дозволу. Побічно, заднім числом, незграбно — але просив. Навчився за п'ять днів.

— Михайло сьогодні не потрібний, — сказав він, поки я робила каву.

Я обернулась.

— Чому?

— Зустріч перенеслась на наступний тиждень. Людина, яку я хотів побачити — недоступна сьогодні.

— Значить, ви цілий день тут?

— Цілий день.

Я подумала про це. П'ять днів ми існували в режимі: ранок, офіс, поїздки, повернення, вечір. Були вдома разом лише вечорами й ночами — коли кожен у своєму просторі, він у вітальні, я в кімнаті. Цілий день удома разом — це щось інше. Нові координати.

— Я буду працювати, — сказала я.

— Я знаю.

— Ви не будете заважати?

— Ні.

— Обіцяєте?

Він подивився на мене.

— Обіцяю, — сказав він. Без іронії, просто — обіцяю.

Ми снідали разом — вже третій день поспіль, і це теж стало нормою. Він їв мовчки. Я переглядала пошту в телефоні. Ніхто нікому не заважав.

— Ви завжди так читаєте пошту за сніданком? — запитав він раптом.

— Так, — сказала я. — Звичка.

— Шкідлива.

— Ви зараз мій дієтолог чи охоронець?

— Просто спостереження, — сказав він. — Мозок потребує часу прокинутись без нової інформації.

— Мій мозок прокидається разом зі мною.

— Це не факт.

Я поклала телефон. Подивилась на нього.

— Ви знаєте, що є речі, про які вас не питають?

— Знаю, — сказав він. — Але іноді кажу все одно. — Пауза. — Якщо не хочете слухати — скажіть.

Я думала секунду.

— Продовжуйте, — сказала я.

— Що?

— Спостереження. Продовжуйте. Просто — попереджайте, що це спостереження, а не наказ.

Він дивився на мене.

— Добре, — сказав він нарешті.

Я взяла телефон — і свідомо поклала його екраном донизу. Доїла сніданок мовчки. Він теж мовчав.

Через хвилину я зрозуміла, що це справді краще. Мозок справді прокидався інакше — спокійніше, без потоку листів і новин і запитів.

Не сказала йому про це. Але він побачив — по тому, що я не взяла телефон до кінця сніданку.

---

О дев'ятій я сіла за роботу.

Він влаштувався у вітальні — зі своїм блокнотом і телефоном. Іноді я чула, як він зрідка говорить пошепки в трубку — короткі, тихі розмови, після яких записував щось у блокнот.

О десятій він зайшов у мій кабінет.

— Можна? — запитав від дверей.

— Так.

— Я хочу ще раз переглянути матеріали по справі, — сказав він. — Ту частину, що ви можете показати. Є кілька питань після вчорашнього.

— Які питання?

— Та субпідрядна компанія, що ви знайшли в реєстрі, — сказав він. — Коли вона з'явилась у документах справи? На якому етапі?

Я відкрила папку — звичайну, паперову, ще стара звичка тримати паперові копії важливих справ. Знайшла потрібне.

— Ось, — поклала перед ним. — Третій місяць до судового засідання. Документи про субпідряд датовані раніше, але в матеріали справи потрапили пізно.

Він читав. Повільно, уважно — так, як читають люди, що не пропускають деталей.

— Хто подав ці документи? — запитав він, не відриваючись.

— Адвокат протилежної сторони.

— Ви тоді подали заперечення?

— Звичайно. Сказала, що документи з'явились занадто пізно й мають бути перевірені. Суддя дав тиждень на перевірку.

— І ви перевірили?

— Я найняла незалежного експерта, — сказала я. — Він знайшов невідповідності в датуванні. Документи субпідряду були backdated — складені пізніше, ніж зазначена дата.

Він підняв очі.

— Backdated, — повторив він. — Тобто підроблені.

— Технічно — так. Юридично — складніше довести. Але в сукупності з іншими доказами — достатньо.

— Хто проводив backdating?

— Не встановлено офіційно, — сказала я. — Але за ланцюжком компаній — виходить на ту субпідрядну фірму.

Він закрив папку. Подивився на мене.

— Ви гарний адвокат, — сказав він.

Я моргнула.

— Дякую?

— Не комплімент, — сказав він. — Просто факт. Ви знайшли backdating за тиждень. Більшість пропустили б.

— Мене вчили не пропускати.

— Хто?

— Батько, — сказала я. — Він теж юрист. Але так і не зміг побудувати практику після тієї справи в моєму дитинстві. — Пауза. — Він навчив мене всьому, що знав. Щоб я змогла те, чого він не зміг.

Артем мовчав кілька секунд.

— Він знає, що ви виграєте такі справи? — запитав він.

— Знає. Дзвоню йому після кожної.

— Він радий?

— Дуже.

Він кивнув — і в цьому кивку не було нічого службового. Просто людина, яка почула щось важливе й прийняла.

— Добре, — сказав він. Забрав блокнот. — Продовжуйте. Я не буду заважати.

— Ви вже пообіцяли.

— І тримаю слово.

Він вийшов. Я дивилась на порожні двері й думала, що за п'ять хвилин він розповів мені більше про те, яким є, ніж за всі попередні дні. Не словами — тим, що питав і що помічав.

---

О дванадцятій він приніс обід.

Не приготував цього разу — замовив. Просто поставив контейнери на стіл і сказав:

— Їдьте.

— Ви не питали, чи я хочу.

— Питаю зараз.

— Вже стоїть на столі.

— Тоді питаю фіктивно.

Я засміялась — вперше, по-справжньому, не стримано. Він не засміявся, але щось у кутках очей змінилось.

Ми їли за моїм робочим столом. Він — на стільці навпроти, я за столом. Говорили про дрібниці — про місто, про те, що на тижні очікується сніг, про якийсь ресторан, що закрився на Хрещатику і якого він чомусь пам'ятав.