Охоронець

4. Слідство

Поліція зателефонувала в четвер.

Слідчий — молодий, трохи втомлений, з тим виразом людини, що веде одночасно занадто багато справ — повідомив, що перевірили конверт на відбитки. Нічого. Повідомлення з телефону — номер зареєстрований на підставну особу, встановити реального власника складно. Вони працюють. Зателефонують, коли буде що повідомити.

Я подякувала й поклала трубку.

Артем сидів навпроти й дивився на мене.

— Нічого, — сказала я.

— Знаю, — сказав він.

— Звідки?

— По тому, як ви говорили, — сказав він. — Коли є результат — голос інший.

Я подивилась на нього. Три дні — і він вже читає мене по голосу. Це мало б насторожити. Замість цього — чомусь заспокоювало. Хтось уважно слідкував за деталями. Не тільки за загрозою ззовні — а й за мною.

— Ви самі знайшли щось? — запитала я.

— Трохи, — сказав він. — Давайте я розповім.

Він дістав телефон — показав мені кілька скріншотів. Публічні реєстри, новини, кілька статей із ділових видань. Людина, що програла мою справу — назвемо її просто Замовник — мала репутацію людини, що не прощає програшів. Два роки тому схожа ситуація з іншим адвокатом: той відмовився від справи посеред процесу. Офіційно — за станом здоров'я.

— Ви думаєте, що його змусили, — сказала я.

— Думаю, що це збіг, який варто враховувати, — сказав він. — Я не знаю точно. Але патерн є.

— Де ви це знайшли?

— Відкриті джерела, — сказав він. — І кілька людей, яким я зателефонував. — Пауза. — Є одна людина, що знає цю сферу зсередини. Я хочу з нею поговорити особисто.

— Хто?

— Колишній колега зі служби. Він зараз займається корпоративною безпекою — бачив різне. Якщо Замовник використовував схожі методи раніше — він знатиме.

— Коли?

— Сьогодні ввечері, якщо ви не проти.

— Я поїду з вами.

Він подивився на мене.

— Ні.

— Це стосується мене.

— Саме тому — ні, — сказав він. — Він говоритиме вільніше без вас. Якщо ви там — він розумітиме, що інформація піде в юридичну площину. Це змінить те, що він скаже.

Я думала секунду. Логіка знову бездоганна.

— Добре, — сказала я. — Але ви розповідаєте мені все. Без *вам це знати не треба*.

— Все, що стосується вашої безпеки, — сказав він.

— Все, — повторила я. — Крапка.

Він дивився на мене. Потім кивнув.

— Добре.

---

Поки він готувався до зустрічі ввечері — я працювала. Справи не чекали, клієнти не розуміли слова *особисті обставини*, і моє життя з охоронцем у кутку переговорної не скасовувало дедлайнів.

О третій дня я підняла голову від документів і побачила, що він стоїть біля мого стола.

— Що? — запитала я.

— Ви їли сьогодні?

— Каву пила.

— Кава — не їжа.

— Дякую за відкриття.

Він поставив переді мною тарілку — бутерброд, яблуко, ще щось. Принесений із кухні, зібраний тихо, поки я не помічала.

— Можна я запитаю щось? — сказала я.

— Питайте.

— Ви моя охорона чи нянька?

— Залежно від ситуації, — сказав він рівно. — Зараз — і те, і те.

Він пішов назад у куток. Я дивилась на бутерброд. Потім з'їла — бо справді була голодна, просто не помічала.

---

О сьомій він пішов на зустріч.

Я залишилась сама вперше за три дні — і відчула це одразу. Квартира була такою самою, все на своїх місцях, ніщо не змінилось фізично. Але щось у якості тиші було іншим. Та населена тиша, яку я вже встигла прийняти як нову норму, зникла — й звичайна тиша здавалась трохи гучнішою, ніж мала б.

Я зробила собі чай, сіла з документами. Спробувала зосередитись.

Перевірила двічі, чи зачинені двері.

Підійшла до вікна — подивилась на парковку внизу. Звичайні машини, звичайні люди. Нічого підозрілого. Я це знала — і все одно дивилась.

*Ось що він зробив за три дні*, — подумала я. *Навчив мене дивитись на паркування*.

О дев'ятій він повернувся.

Я почула ключ у замку — він мав запасний, ми домовились — і відчула, як щось у мені відпустило. Що я не помічала, що тримала.

Зайшов. Зняв куртку. Підійшов до вітальні.

— Як? — запитала я.

— Є інформація, — сказав він. — Дайте хвилину.

Він пішов на кухню — я чула, як наливає воду, п'є. Повернувся й сів у своє крісло.

— Мій колега підтвердив патерн, — сказав він. — Замовник використовував тиск раніше — двічі, що відомо. Один раз відступили самі, другий — справа закрилась без пояснень. Метод один: спочатку погрози, потім — якщо не допомагає — щось фізичне. Невелике. Попередження, не травма.

— Як той напад на вулиці, — сказала я тихо. — Що ще не стався.

— Він станеться, — сказав Артем. — Якщо ми не знайдемо, хто конкретно виконує. Замовник не діє сам — у нього є людина. Мій колега не знає хто. Але знає, де шукати.

— Де?

— Є середовище, де таких людей наймають, — сказав він. — Я знаю це середовище. Мені потрібно кілька днів.

— Що ви будете робити?

— Шукати, — сказав він просто.

— Це небезпечно?

Він подивився на мене — і в його очах промайнуло щось. Не здивування. Щось інше — як ніби питання застало його зненацька не змістом, а тоном. Вона питає про мене, а не про ситуацію.

— Ні, — сказав він. — Я вмію робити це непомітно.

— Ви сказали *я знаю це середовище*, — сказала я. — Що це означає?

— Те, що означає, — сказав він. — Я служив. Бачив різне. Знаю, як виглядають люди з певним досвідом і де вони збираються.

— Ви самі такий?

Він дивився на мене — довго, без відведеного погляду.

— Я вмію захищати, — сказав він нарешті. — Це не те саме.

Я думала про те, що він сказав. Про різницю між *вмію захищати* і тим, що він не назвав. Про сім років служби й те, що залишається після.

— Добре, — сказала я. — Але я хочу знати кожен крок.

— Кожен, що стосується вас, — сказав він.

— Кожен, — повторила я.

Він думав секунду.

— Домовились.