Страшне свято

Аманду змусили поїхати.
Не словами — поглядами.
Не криком — тиском.
— Ти повинна бути там, — різко сказав Ларі, навіть не дивлячись на неї. — Це сімейний захід.
— Я не хочу, — тихо відповіла вона.
— Це не прохання.
Сінді стояла поруч у ідеальній сукні, сяюча, задоволена. — Усміхайся, Амандо. Камери це люблять.
І ось тепер вона стояла в розкішному ресторані в самому центрі міста.
Скло. Мармур. Кришталеве світло.
Люди. Дуже багато людей.
Фотоспалахи били в очі.
Камери тягнулись до Сінді, як до сонця.
— З днем народження!
— Ви виглядаєте приголомшливо!
— Сінді, погляньте сюди!
Аманда стояла трохи осторонь, стиснувши руки так, що побіліли пальці.
Натовп тиснув.
Шум з’їдав повітря.
Забагато людей. Забагато очей. Забагато виходів.
Її серце калатало надто швидко.
— Амандо, — прошипіла Сінді крізь усмішку, — випрями спину. Ти псуєш кадр.
Аманда підвела голову.
І зловила погляд камери.
На мить їй здалося, що об’єктив дивиться надто уважно.
Святкування було в розпалі.
Музика. Шампанське. Тости.
Сінді купалася в увазі.
Вона сміялась голосно. Приймала подарунки. Позувала.
— Нарешті мій вечір, — сказала вона комусь. — Сьогодні я зірка.
І справді — вона була в центрі всього.
У цей самий час у будинку було темно.
Світло в кімнаті Аманди не вмикали.
Чорна тінь ковзнула вздовж стіни.
Тиха. Впевнена.
Вона рухалась так, ніби знала дім краще за господарів.
Ліжко Аманди було акуратно застелене.
На нього поклали два фото.
Перше — кладовище.
Свіжа земля.
Розрита могила.
Могила її мами.
Друге — фото Аманди.
Зроблене здалеку. Нещодавнє.
Поверх нього чорним було написано:
«ТИ ЛЯЖЕШ ПОРУЧ З НЕЮ.»
Крапки були нерівні. Натиснуті.
На подушці лежала лялька.
Звичайна дитяча лялька.
Її голова була порізана.
Обличчя спотворене.
Очі дивились у стелю.
Тінь затрималась на секунду.
Наче милувалась роботою.
Потім зникла.
У маленькому барі на іншому кінці міста було напівтемно.
Оскар сидів за стійкою з чашкою чорної кави.
Алкоголю він не торкався.
На екрані телевізора йшла пряма трансляція з ресторану.
— …розкішне святкування дня народження Сінді Лойд…
— …відомі гості, меценати, політики…
Камера ковзнула по залі.
І на секунду в кадр потрапила Аманда.
Бліда. Напружена. Загублена серед світла.
Оскар стиснув щелепу.
— Ідіоти… — тихо сказав він.
Бармен глянув на нього. — Щось не так?
Оскар не відводив погляду від екрана. — Так.
Він зробив ковток кави.
— Вони залишили дім без захисту.
На екрані Сінді сміялась, приймаючи черговий тост.
Оскар повільно дістав телефон.
Повідомлень не було.
— Ви святкуйте, — сказав він майже шепотом, звертаючись не до бармена. —
Я вже йду.
Він підвівся, кинув гроші на стійку і пішов до виходу.
Бо він знав:
Коли ворог показує подарунки —
це означає, що часу майже не залишилось.

Оскар не їхав ні до готелю, ні “на роботу”.
Роботи більше не було.
Він їхав додому. До єдиного місця, де не треба було тримати спину рівно й слухати чужі рішення.
Квартира зустріла його тишею.
Не спокійною — порожньою.
Такою, де кожен звук здається зайвим.
Він зняв куртку, повільно поклав ключі на полицю.
Світло не вмикав.
У спальні він відкрив шухляду тумбочки.
Дістав рамку з фотографією.
Жінка на фото усміхалась тихо, без пози.
Його дружина.
Оскар сів на край ліжка й провів пальцями по склу.
Повільно. Обережно.
— Я зробив правильно, — сказав він тихо.
Пауза.
— Але чомусь знову болить.
Він притис фото до грудей.
Рівно на кілька секунд.
Потім поставив назад.
Телефон лежав на столі.
Мовчав.
І Оскар знав:
якщо він зараз повернеться — це буде не як найманець.

Святкування закінчилося так само помпезно, як і почалося.
Оплески. Усмішки. Прощальні обійми.
Камери згасли, але Сінді ще довго не могла стерти посмішку з обличчя.
— Прекрасний вечір, — сказала вона в машині, дивлячись у вікно. — Просто ідеальний.
Аманда мовчала.
Її нудило.
Повітря в машині здавалося густим, важким.
Світло ліхтарів різало очі.
— Ти вся напружена, — кинув Ларі. — Заспокойся.
Вона кивнула. Але серце билося надто швидко.
У будинку було тихо.
Аманда навіть не зняла взуття — просто піднялась сходами й пішла до своєї кімнати.
Зачинила двері.
Увімкнула світло.
І світ обвалився.
Ліжко.
Фото.
Могила.
Розрита земля.
Її мама.
Другий знімок — вона сама.
Чорні літери, ніби вкарбовані в шкіру:
«ТИ ЛЯЖЕШ ПОРУЧ З НЕЮ.»
Подушка.
Лялька з порізаною головою.
Аманда закричала.
Не голосно — хрипко.
Як тварина, загнана в пастку.
Повітря зникло.
Груди стисло так, ніби хтось сів зверху.
— НЕ МОЖУ… НЕ МОЖУ… — вона сповзла на підлогу, хапаючи повітря ротом.
Двері розчахнулися.
— Амандо! — Ларі завмер на порозі.
Він побачив усе одразу.
Фото.
Ляльку.
Його обличчя стало сірим.
— Господи… — прошепотів він.
Аманда тряслася, не могла зупинити судоми. — ВОНИ… ВОНИ БУЛИ ТУТ… — слова рвались. — ВОНИ ХОЧУТЬ МЕНЕ…
Сінді зайшла слідом.
Подивилась. Оцінила.
— Це вже занадто, — сказала вона холодно. — Вона просто привертає до себе увагу. Після вечірки всі нервові.
— ЩО ТИ КАЖЕШ?! — Ларі зірвався. — Хтось був у домі!
— Не драматизуй, — відмахнулась Сінді. — Підліткова істерика. Театр.
Аманда почала задихатися ще сильніше.
Світ звузився до темної точки.
— КЕН! — крикнув Ларі. — ВИКЛИКАЙ ШВИДКУ! НЕГАЙНО!
Кен уже був поруч.
Він не сперечався.
Він дістав телефон.
— Так, нам потрібна швидка. Дитина. Сильна панічна атака. Загроза життю.
Сінді зціпила губи. — Ти робиш з цього цирк.
— ВИЙДИ, — різко сказав Ларі. — ЗАРАЗ.
Вперше.
Сінді відступила на крок.
Її очі блиснули злістю.
Швидка приїхала швидко.
Занадто швидко — як для такого району.
Аманді дали кисень.
Її руки перестали судомитись, але вона все ще тремтіла.
Ларі сидів поруч, тримаючи її за руку. — Пробач… — шепотів він. — Пробач мене…
І в цю секунду він зрозумів.
Без виправдань.
Без Сінді.
Без гордості.
Він зламався.
Ларі підвівся, вийшов у коридор і дістав телефон.
Пальці тремтіли.
Він набрав номер, який не мав набирати.
Гудок.
Другий.
— Алло, — голос Оскара був рівний. Втомлений.
— Це я… — Ларі ковтнув. — Я… був неправий.
Тиша.
— Аманді дуже погано, — сказав він хрипко. — Хтось був у домі. Вона ледь дихає.
Пауза.
— Я прошу тебе… — голос зламався. — Не як начальник. Як батько.
— Приїдь.
На тому кінці дроту Оскар повільно заплющив очі.
— Я приїду, — сказав він тихо. — Але тепер усе буде інакше.
— Я згоден, — прошепотів Ларі. — На все.
Дзвінок обірвався.
Оскар подивився на фото дружини.
Кивнув сам собі.
— Добре, — сказав він. — Тоді почнемо по-справжньому.
Він узяв куртку й вийшов у ніч.
Бо тепер це було вже не питання роботи.
Це було питання життя.