Терпець увірвався

Дім не заспокоївся після ночі.
Він лише вдавав, що спить.
Охорона рухалася коридорами тихо й зібрано — як у лікарні перед операцією. Радіостанції шипіли уривками фраз. Камери перевіряли вдруге, потім утретє. Ніхто не дозволяв собі розслабитись.
Аманда сиділа у своїй кімнаті, підтягнувши коліна до грудей. Срібний ведмедик теплим тягарцем лежав у долоні.
Очі. Ті самі. Порожні. Неживі.
Вони не йшли з пам’яті.
Телефон завібрував.
Тод:
ТИ ЖИВА??
Лаура:
Я всю ніч відчувала погану енергію. Сьогодні не день для світлих.
Аманда повільно видихнула й набрала:
На нас напали, коли ви пішли. Але Оскар усе контролював.
Відповідь прийшла миттєво.
Тод:
ОК. ТОД ВИЖИВ. ТОД ПЛАНУЄ.
Лаура:
Треба закріпити захист. Подарунком.
Аманда ледь усміхнулась.
— Ви ненормальні… — прошепотіла, але не заперечила.
Лаура:
Подарунок — це не річ. Це контракт. Особливо для людей, які живуть між «ще можна» і «вже пізно».
Тод:
КАВА. ЙОМУ ПОТРІБНА ЧАШКА.
Лаура:
І на ній має бути ведмідь. Бо він мовчить, терпить і ламає, коли треба.
Аманда задумалась.
— Чашка… — сказала вголос.
Лаура:
І ще брелок. Маленький. Якір. Щоб реальність не з’їхала.
Тод:
НАПИС: «МІЙ ОХОРОНЕЦЬ».
Лаура:
І смайл. Смайл дезорієнтує зло.
Аманда тихо засміялась, прикривши рот долонею.
Добре. Чашка з ведмедиком. Брелок: «Мій охоронець 🙂».
Тод:
ВІН ЗНЕНАВИДИТЬ. ОТЖЕ — НОСИТИМЕ.
Лаура:
Навіть ведмедям треба знати, що їх чекають.
Аманда погладила кулон на грудях.
— Дякую, — прошепотіла.
Унизу, в кабінеті, Оскар сидів над документами.
Схеми. Доступи. Протоколи. Справи.
Кен поклав перед ним ще одну папку.
— Усі, хто мав внутрішній доступ.
— Недостатньо, — відповів Оскар. — Мені потрібні попередні місця роботи, контакти, родинні зв’язки. За п’ять років.
Кен уважно подивився на нього. — Ти прив’язався.
Оскар не підвів очей. — Я взяв відповідальність.
— Це різні речі.
— Для мене — ні.
Кен помовчав. — Її мама… це не була аварія?
Оскар повільно видихнув. — Ні. Це була ліквідація.
Двері в сусідній кімнаті грюкнули.
— Ти з глузду з’їхав?! — голос Сінді різав повітря. — Ти дозволив цьому чоловікові керувати домом!
Ларі стояв біля бару. — Він рятує її.
— Він ізолює її! — зірвалась Сінді. — Вона слухає його! Не мене! Не тебе!
— Бо ти її лякаєш.
Тиша зависла.
— Вона не моя, — холодно сказала Сінді. — І ніколи не буде.
Ларі зблід. — Але вона моя.
— Тоді обирай, — прошипіла вона. — Він або я.
— Я вже обрав, — глухо відповів Ларі.
Сінді вийшла, грюкнувши дверима.
У коридорі, за кілька метрів, Оскар зупинився.
Він усе чув.
Отрута. В чистому вигляді.
Аманда спустилась тихо.
Підійшла до Оскара й поклала на стіл складений аркуш.
— Це не зараз, — швидко сказала вона. — Коли стане спокійніше.
— Що це? — спитав він.
— Подарунок. Чашка з ведмедиком. І брелок.
Вона ковтнула.
— «Мій охоронець 🙂».
Оскар моргнув. — Смайл… обов’язковий?
— Обов’язковий.
Він мовчав секунду, потім акуратно поклав аркуш у кишеню куртки.
— Добре, — сказав коротко.
— Тобі не подобається?
— Подобається, — тихо відповів він. — Просто я не звик.
Аманда кивнула й пішла.
А Оскар Фармер залишився стояти з думкою, якої не мав права мати:
Тепер це не просто робота.
І десь у темряві хтось уже планував наступний хід.

«ДЕНЬ, КОЛИ МОВЧАННЯ СКІНЧИЛОСЯ»
Про день народження Сінді дім дізнався не з розмов —
із запрошень.
Білий папір, тиснення, золоті літери.
Імена. Дати. Адреса.
Формулювання — таке, ніби нічого не сталося. Ні нападу. Ні відео з-під дверей. Ні загроз.
Аманда тримала конверт у руках і не могла зрозуміти, що відчуває.
Сором? Злість? Порожнечу?
— Вона святкує… — тихо сказала вона Оскару. — Публічно.
Оскар не взяв запрошення.
Він уже все зрозумів.
— Це помилка, — сказав він рівно.
— Це її день народження, — з’явився за спиною голос Ларі. — Вона має право.
Оскар повільно повернувся.
— Після пресконференції, — сказав він, — будь-який публічний захід — це запрошення для ворога.
— Ти знову перебільшуєш, — роздратовано кинув Ларі. — Не можна все життя жити в бункері!
— МОЖНА, якщо за тобою полюють, — жорстко відповів Оскар. — І якщо твоя донька — ціль.
Сінді зайшла у вітальню в ідеальній сукні. Спокійна. Усміхнена.
Вона кинула погляд на Аманду — і той погляд був холодний, як лід.
— Я не збираюся скасовувати своє життя, — сказала вона. — Через страхи.
Оскар подивився на неї. — Це не страхи. Це факти.
— Факти? — вона тихо засміялась. — Ти говориш так, ніби ти тут господар.
— Я тут, щоб не було трун, — відповів він.
Тиша різонула.
Ларі різко поставив склянку на стіл. — ДОСИТЬ!
Він повернувся до Оскара.
— Ти переходиш межу. Це мій дім. Мої гроші. Моє рішення.
— І твоя відповідальність, — відповів Оскар.
— Не смій мене повчати!
— Тоді не став під удар дитину, — холодно сказав він.
Аманда затамувала подих.
— Вона піде на захід, — різко сказав Ларі. — І крапка.
Оскар подивився на нього довго. Уважно. Ніби востаннє.
— Тоді без мене.
— Що? — не зрозумів Ларі.
— Я не буду відповідати за цирк, — сказав Оскар. — І за самогубні рішення.
Сінді всміхнулась. — Чуєш, Ларі? Він шантажує.
Оскар навіть не глянув у її бік.
— Я не шантажую. Я попереджаю.
— Ти нікуди не підеш, — різко сказав Ларі. — Я плачу тобі.
— Ти платиш за захист, — відповів Оскар. — А не за мовчання.
Він зняв навушник, поклав на стіл.
Потім — службовий телефон.
— Якщо цей захід відбудеться — я йду, — сказав він спокійно. — Назавжди.
— Ти не посмієш, — прошипіла Сінді.
Оскар нарешті подивився на неї. — Я вже посмів.
Він повернувся до Аманди.
— Це не твоя провина, — сказав тихо. — Ніколи.
Вона дивилась на нього широко розплющеними очима. — Ти… підеш?
— Якщо залишусь — хтось помре, — відповів він чесно.
Ларі зробив крок уперед. — Ти зраджуєш контракт!
— Ні, — Оскар узяв куртку. — Я відмовляюсь бути співучасником.
Він пішов.
Двері зачинились без грюкоту.
Спокійно. Остаточно.
У вітальні повисла тиша.
Сінді першою її розірвала — з полегшенням: — Нарешті.
Аманда повільно опустилась на стілець. — Ви щойно вигнали єдину людину, яка мене захищала.
Ларі мовчав.
Бо вперше в житті відчув:
він щось зламав — і не знає, як це полагодити.
А десь у місті Оскар Фармер ішов у ніч без охорони, без команди, без прикриття.
Але з чітким рішенням.
Якщо вони не бережуть життя — я більше не тримаю цю стіну.