Гра у детектива почалась

Продовження прогулянки на набережній .

Оскар відчув це раніше, ніж побачив.

Те саме відчуття, що приходило на війні за секунду до вибуху.
Світ не змінюється — змінюється ти.

Він підвів голову.

На набережній з’явився чоловік у світлій куртці. Нічого особливого.
Кава в паперовому стакані. Навушник у вусі. Рухи — надто плавні.

Не турист.

Оскар повільно підніс руку до вуха, ніби поправляв навушник.

— Фармер, — тихо. — У мене тут хвіст.

Відповідь прийшла миттєво: — Бачу його теж. Він не сам.

Аманда щось розповідала — про школу, про те, як Лаура на уроці літератури заявила, що “всі поети були депресивні, бо світ несправедливий”.
Оскар чув лише уривки.

Другий.

Чоловік з дитячим візочком. Надто важкий для порожнього.
Руки — не батьківські. Очі — холодні.

— Амандо, — спокійно сказав він. — Встаємо. Пішли за вафлями.

— Але ж ми вже їли…

— Хочу ще.

Вона знизала плечима й підвелась.
І саме в цю секунду ведмедик на її грудях ледь вібрував.

Аманда здригнулась. — Оскаре… він… — вона опустила голос, — він теплий.

Оскар уже закривав її собою, ніби випадково. — Не дивись назад. Просто йди.

— Це… погано?

— Це означає, що ти все робиш правильно.

Перший чоловік пришвидшив крок.
Другий змінив траєкторію.

— Фармер.

— Уже працюю.

У повітрі щось клацнуло.
Різко. Невидимо.

І тоді візок різко зупинився.

— Чорт… — пробурмотів “батько”, нахиляючись.

Оскар не озирнувся.
Він знав цей звук.

Блокування колеса.

— Ходімо, Амандо.

— Оскаре… — її пальці міцно стисли кулон. — Мені страшно.

— Я тут, — коротко сказав він. — Дихай.

Позаду пролунав крик: — Ей! Зупиніться!

І ще один — уже з іншого боку: — Дівчинко!

Оскар різко розвернувся, притискаючи Аманду до себе.

— Назад. Обоє.

— Ти хто такий, чорт забирай?! — перший зробив крок уперед.

І саме в цю мить набережна вибухнула сиренами.

З усіх боків — машини. Не поліцейські.
Без розпізнавальних знаків.

— Час вийшов, — тихо сказав Фармер у навушнику. — Вони думали, що вона без прикриття.

Чоловіки зупинились.

Один повільно підняв руки. — Це… непорозуміння.

Оскар подивився йому прямо в очі. — Ні. Це було замовлення.

Він повів Аманду геть, не обертаючись.

Її серце билося скажено, але вона йшла.
Бо вірила.

Коли вони вже сіли в машину, Аманда раптом прошепотіла: — Оскаре…

— Що?

— Я… натиснула лапку.

Він повернув голову.
Подивився на неї довго.
А потім — уперше по-справжньому — усміхнувся.

— Молодець, — сказав він. — Саме так виживають.

Машина рушила.

А десь далеко, у чужому кабінеті, хтось дивився на монітор і стискав кулак.

> Вона мала бути легкою мішенню.
Але в неї з’явився ведмідь.

Будинок зустрів їх не тишею.

— Ти з глузду з’їхав?! — голос Сінді вдарив ще з коридору.

Вона стояла посеред вітальні — з напруженими плечима, стиснутими кулаками і очима людини, яку трясе не від страху, а від люті.

— Ти вивіз дитину в публічне місце, — продовжила вона, — після всього, що відбувається?!

Аманда інстинктивно зупинилась.
Оскар зробив крок уперед, автоматично закриваючи її плечем.

— Вона була під захистом.

— ПІД ЗАХИСТОМ?! — Сінді майже кричала. — На набережній! Де натовпи! Камери! Люди!

— Саме тому, — холодно відповів Оскар. — Найбезпечніше місце — серед нормальних людей.

— Це не тобі вирішувати!

— Мені. Бо це моя робота.

Сінді різко обернулась до Аманди: — Іди до себе.

Аманда нічого не сказала .
Лише закрила очі — і пішла сходами, стискаючи ведмедика в долоні.

---

ВІДЕОДЗВІНОК

Аманда зачинила двері, сіла на ліжко і набрала відео.

— Ти жива? — першим випалив Тод, з’являючись на екрані з вічно розпатланим волоссям.

— Відносно, — видихнула вона.

— Я казала, що прогулянки — це пастка, — з’явилась Лаура, тримаючи в руках свою курячу лапу-оберіг. — Світ — проклятий.

— Коли ви пішли… — Аманда проковтнула клубок у горлі. — За нами стежили.

Тиша.

— ЩО? — Тод аж підвівся. — Типу… реальні люди?

— Так. Не параноїдальні. Реальні.

— Я ж казала, — кивнула Лаура. — Лапа відчула.

— Вони були близько, — продовжила Аманда. — Але Оскар… він все контролював.

— Це той твій… — Тод зробив лапками кавички, — ведмідь?

Аманда ледь усміхнулась. — Так.

— Ну, — серйозно сказав Тод, — якщо тебе охороняє ведмідь з GPS, я сплю спокійніше.

— А я ні, — буркнула Лаура. — Але ти не одна. Запам’ятай це.

— Дякую… — тихо сказала Аманда. — Мені це дуже треба було почути.

Екран згас.

--

У вітальні повітря було густе, як перед грозою.

— Я РОЗПОВІМ УСЕ ЛАРРІІІ — холодно сказала Сінді. — Ти перевищив повноваження. Ще один такий номер — і ти вилітаєш.

Оскар дивився на неї спокійно. Надто спокійно.

— Ви не розумієте що говорите .

— Я чудово розумію, — прошипіла вона. — Ти ризикуєш дитиною!

— Ні. Я єдина причина, чому вона ще жива.

— Не смій зі мною так говорити!

Оскар нахилився трохи ближче. — Сінді… йди нахер.

Тиша впала важко.

— Що ти сказав?..

— Те, що чув. Якщо хочеш мене звільнити — вперед. Але тоді ти залишиш Аманду без захисту. І відповідальність буде на тобі.

Сінді побіліла.

І в цю мить у Оскара задзвонив телефон.

Він глянув на екран.
Ім’я: Марк.

— Говори, — сказав він, не відводячи погляду від Сінді.

— Я все підняв, — голос друга був глухий. — Скидаю досьє.

Планшет завібрував.

СПРАВА №4471
СМЕРТЬ МАТЕРІ АМАНДИ

— Детектив, що вів справу… — продовжив Марк, — звільнений.

— Ім’я.

Пауза.

— Шон Петер. 55 років.
Раніше — кристально чесний коп. Принциповий. Справедливий.
І саме тому його зламали.

Оскар повільно видихнув.