Страх , медіа , зачіпки

Машина різко повернула на бічну дорогу й зупинилася за старою заправкою.
Світло фар згасло.
Тиша накрила їх, важка, задушлива.

Оскар вийшов із машини першим — обійшов периметр, переконався, що переслідувачів немає.
Гарі ковтав повітря судомно, ніби втратив півжиття на трасі.

А от Аманда…

Вона сиділа, притискаючись спиною до дверей, і дихала уривчасто,
так, ніби в легені впиралися сотні голок.
Руки тремтіли.
Очі розширені.
Крик її застряг десь між горлом і серцем.

Паніка накривала її хвилею — темною, нестерпною, всепоглинаючою.

— Амандо? — Оскар відкрив двері й нахилився до неї. — Подивись на мене.

Але вона не чула.
Тіло не слухалося, голос задихався.

— Вони… їхні очі… вони… дивилися… вони мертві… вони… вони—

Вона задихалась.

Сльози текли, але не від болю.
Від чистого, тваринного страху.

Оскар уперше бачив її такою.

Не колючою.
Не різкою.
Не закритою.

А маленькою.
Вразливою.
Зламаною.

Він сів навпроти, взяв її холодні руки у свої.

— Дивись на мене.
Вдих.
Видих. Разом.

Вона намагалася сфокусуватися, але темрява накривала їй зір.

Оскар уперше підняв голос — не грубо, а твердо, щоб пробити паніку:

— АМАНДО, СЛУХАЙ МІЙ ГОЛОС.

Вона здригнулась.

— Дихай. Зі мною.
Вдих…
Видих.

Він вів, вона повторювала.
Поступово.
Повільно.

— Ти в безпеці.
— Але… вони…
— Вони не торкнулись тебе. І не торкнуться.
— Чому?..
— Бо я не дозволю.

Вона вперше подивилась йому просто в очі.

У цих очах не було страху.
Не було злості.
Лише — контроль і спокій.

Вона затремтіла ще раз, але вже інакше — не від паніки, а від того, що нарешті знайшла точку опори.

— Я… я не можу це бачити.
— Не будеш.
— Вони… вони хочуть мене.
— І не отримають.

Вона зробила глибокий видих — перший за весь час.

Паніка відступала, як хвиля, що нарешті відходить від берега.

Оскар тримав її, поки дихання не стало рівним.

— Це… знову… — прошепотіла вона. — У мене вже було таке після… після мами…

Ось воно.
Перше зізнання.
Перша тріщина в стіні, яку вона будувала роками.

— Це нормально, — сказав він. — Ти пережила жах. Навіть сильні ламаються.
— Ви теж? — тихо.
— Так.

Вона ковтнула.

Тиша між ними була вже не ворожою.
Не гострою.
М’якою.
Живою.

Нарешті Аманда прошепотіла:

— Дякую.

Оскар відвів погляд.
Бо коли дитина каже це щиро — це важить багато.

Вони повернулися до будинку о третій ночі.
Охоронці розбіглися, патрулі були подвоєні.

У кабінеті їх уже чекав Ларі — блідий, знервований, із келихом віскі в руці.

— Мені доповіли… що сталося напад. Чорт забирай, Оскаре, це занадто! Це вже не просто погрози! Це—

— Я знаю, — перебив Оскар.

— Тому я… — Ларі випрямив плечі. — Я оголошую медійний захід завтра. Усі журналісти, преса, партнери. Я маю показати, що мене не зламати. Що я не боюся. Що моя сім’я — у безпеці.

Оскар відчув, як кров у жилах похолола.

— Ви хочете вивести Аманду на сцену.
— Так.
— Ви хочете сказати світові, що вона — ваша слабкість.
— Вона — моя гордість!
— Вона стане ідеальною мішенню.

Ларі підняв голос:

— Я не можу сховатись! Це виглядатиме, ніби ми програли!

— А якщо ми програємо через вашу впертість? — тихо і небезпечно сказав Оскар.

Напруга між ними була, як натягнутий трос.

Аманда стояла збоку.
Тремтіла.
Слухала.

— Батьку…
— Ти підеш, — різко сказав Ларі. — Уся родина повинна там бути. Так правильно.

Оскар ще раз повторив:

— Це небезпечно.

— Вона буде зі мною! — відрізав Ларі.

— Вона буде зі МНОЮ, — виправив Оскар холодно.

Ларі стиснув келих так сильно, що той тріснув.

— Послухай мене. Я не дам ворогу злякати нас.
— Ви вже дали, — сказав Оскар.

Коли Ларі вийшов, Аманда залишилася з Оскаром.

Вона тримала в руках теплу кружку — знову какао.
Її пальці дрібно тремтіли.

— Він думає… що світ зупиниться, якщо він не посміхнеться на камеру, — сказала вона тихо.

Оскар не відповів.

— Я не хочу йти на цей захід.
— Я знаю.
— Але якщо я скажу це батьку… він скаже, що я слабка.
— Ти не слабка.

Аманда зітхнула.
Довго.

Потім тихо запитала:

— Ви… не кинете мене завтра, так?
— Ніколи.

Вона підняла на нього очі.

Вперше — без маски.
Вперше — просто як дитина, яка дуже боїться.

— Оскаре… а якщо вони знову прийдуть?
— Я зустріну їх першим.

Вона ковтнула.
Схвильовано.
А тоді, ніби набравшись сміливості, прошепотіла:

— Можна… я сидітиму тут з вами ще трохи?

— Можна.

Вона сіла поруч на диван.
Поклала голову на коліна, обхопила себе руками.

І вперше — заснула не в страху, а поруч із людиною, якій…
довіряла.

Оскар сидів тихо, не рухаючись, поки вона дихала рівно.

І дивився у вікно нічного дому.

Бо знав:

Ніч більше не їхній ворог.
Ніч — це те, звідки ворог дивиться.

Будинок ожив ще до світанку.
Охоронці ходили коридорами жваво, але тихо — як добре натренований клубок нервів.
Скрізь лунали короткі рації, перевірки сигналів, цокання взуття по мармуровій підлозі.

Аманда прокинулась від вібрації телефона.
Провела рукою по обличчю — ще пам'ятала нічний страх, але зараз її чекав інший день, інший виклик.

На екрані —
Тод:
“ЦЕ БУЛО ЩО?? ТИ ЖИВА?? ПИШИ!!”

Лаура:
“Я відчувала погану енергію всю ніч. А ти як?”

Аманда зітхнула й почала набирати довге повідомлення.
Руки тремтіли, але вона намагалася бути сильною.

> “На нас напали. Троє. Не люди… їхні очі…
Але Оскар нас врятував. Я думала — кінець…”

Тод відповів миттєво:

“Я ВИЇЖДЖАЮ ДО ТЕБЕ. Я З МЕТЛОЮ.”