Вечірка невдалась

Підвал дихав…
так, ніби він живий.

Стара цегла тремтіла від протягів, які приходили нізвідки,
повітря було холодним і вологим, ніби тут ховали щось мертве.
Маленький нічник мерехтів ривками —
то гаснув, то спалахував,
відкидаючи на стіни тіні, що рухались, наче жили своїм життям.

Посеред кімнати висіла велика дошка.
А на ній — фрагменти чужих життів:

Фото матері Аманди з прикутою посмішкою.

Фото місця аварії — понівечений метал, кров на сидінні.

Фото маленької Аманди біля гробу.

Нові знімки: басейн, шкільний коридор, шкільний автобус, її вікно в Лойд-хаусі.

На кожному фото — червоний хрест, нанесений грубою фарбою, так, ніби хтось проводив її, тремтячи від ненависті.

І прямо посередині дошки — свіже, ще вологе фото, зроблене вчора ввечері.
Аманда на балконі.
На шиї — промінь світла.
На губах — невидима тривога.

Червоно закреслене.

Перед дошкою сиділа Тінь.

Людина — але водночас щось, що давно відірвалося від людяності.
Видно було лише рот і підборіддя, решта обличчя зникала у темряві.
Руки — в чорних рукавицях.
На пальцях — дрібні чорні шматочки фарби.

Крейдяним голосом він шепотів собі під ніс:

— Вона плакала.
— Вона боялася.
— Така ж… як мати.

Після цих слів він притиснув долоню до фотографії покійної жінки.
Повільно.
Майже ніжно.
Але так, як хижак торкається мертвої здобичі.

Пальці ковзнули вниз —
на фото Аманди.

— Зірка згасла, — прошепотів він.
— Тепер… згасне Сонце.

Він узяв пінцет.
Ножиці.
Стару газету.

Вирізав букву.
Ще одну.
Кожна падала на стіл з тихим, моторошним шелестом, ніби шкіра відділялась від кісток.

Потім зібрав їх у фразу, приклеївши на папір:

“Зірка зникла і зникне Сонце.”

Він схилив голову, слухаючи тишу…
і раптом засміявся.

Сміх був не людським.
Глибоким.
Гнилим.
Таким, від якого холод стікає вниз по хребту.

— Сука здохла… — прошипів він крізь сміх.
— І здохне її цуценя.

Він поклав записку в конверт.
Пальцями провів по фото Аманди.

— Я вже поруч, дівчинко.
Я бачу тебе.
Я чую тебе.
Я відчуваю, коли ти дихаєш.

Нічник мигнув востаннє й погас.

Темрява ковтнула підвал.

А Тінь продовжувала сміятися.

Машина з Амандою, Оскаром та Гарі виїхала на трасу.
Все здавалося звичайним — спокійна музика, нічне місто позаду.

Але Оскар уже відчував це в грудях — передчуття, що сьогодні щось станеться.
Щось, що змінить усе.

Він упіймав поглядом блиск фар позаду.

Один автомобіль.
Другий.

Занадто синхронно.
Занадто близько.

— Гарі, — сказав Оскар тихо. — Прискорюйся.

— Сталось щось? — спитала Аманда, помічаючи зміну в його голосі.

— Дивись уперед.
І не озирайся.

Фари позаду стали яскравішими.

Машина зліва різко рвонула ближче.

Аманда відчула, як підлога під ногами здригнулась.

— ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

— Тримайся, — сказав Оскар, вже дістаючи зброю.

Переслідувачі врізалися в бампер.

Машина здригнулася.

— Боже… — прошепотіла Аманда.

— ГАРІ, ПРАВОРУЧ! — крикнув Оскар.

Гарі вивернув кермо, і машина пролетіла за якоюсь дротяною огорожею, ледь не перевернувшись.

Переслідувачі зробили те саме.

Темна дорога.
Порожня.
Довга, мов тунель.

Раптом один із автомобілів, той, що був попереду, загальмував, перекриваючи шлях.

Другий — заблокував позаду.

Капкан.

— Вони нас затисли! — закричав Гарі.

Оскар відстебнув ремінь.

— Амандо, на підлогу!

— ЩО?!

— НА ПІДЛОГУ!

Він вийшов у вікно наполовину.

Перша машина відкрила двері.

Чоловік у масці стояв і дивився прямо на них.

Очі — порожні.
Мертві.
Без життя.

Ті самі, що у тих, хто вже двічі вмирав перед ним.

Вони підняли зброю.

— Опускайся! — крикнув Оскар Гарі.

Гарі загальмував.
Постріли прошили повітря, розбиваючи асфальт позаду.

Оскар прицілився й збив колесо одній із машин.

Маскований чоловік зробив крок уперед, ніби йому було байдуже, що він у прицілі.

І тоді—

Він усміхнувся крізь маску.

Усмішка не людська — широка, спотворена, як у ляльки, якій зігнули рот.

Аманда закричала:

— ЇХ ОЧІ!!! ВОНИ НЕ ЖИВІ!!!

Оскар знову вистрілив —
але той навіть не спробував ухилитись.

І раптом другий чоловік у масці підніс до скроні пістолет і натиснув.

Гарі здригнувся: — Вони… самі…

— Самознищення, — тихо сказав Оскар. — Вони запрограмовані.

Але третій нападник підбіг до машини.
Просто впритул.
Присів, дивлячись прямо на Аманду через скло.

Його очі були чорні, як нафтова діра.
Занадто великі.
Занадто мертві.

Він приклав до вікна записку.

Та саму.
З підвалу.

Аманда побачила:

“Сонце зникне.”

І тоді нападник…

Усміхнувся.

Притиснув пістолет до власного ротa.

Постріл.

Кров бризнула на вікно.

Аманда закричала, падаючи назад, стискаючи руками голову.

Гарі дав по газах так різко, що машину занесло.

Оскар підтягнув Аманду, накриваючи собою.

— Тихо. Тихо. Я тут. Я з тобою.

— Вони… вони були… неживі… їхні очі…

Оскар не відповів.

Бо знав:
Це тільки початок.

Десь у темряві підвалу тінь уже слухала новини через рацію.

І шепотіла:

— Нехай біжить.
Я знайду її знову.
Сонце завжди піднімається… і я його погашу.