Тіні

Будинок затихав.
Ніч огортала територію, ніби затягувала на шию чорний ремінь.
Датчики миготіли зеленим, патрулі проходили змінами, а Оскар, як завжди, обходив весь периметр сам — після всіх.

Якщо він чомусь довіряв, то тільки власним очам.

Холодне повітря різало легені.
Десь далеко в лісі кричала нічна птаха, але це не те, що змусило його притримати крок.

Камера №8 — ближче до кутового паркану — мигнула червоним.
Одна секунда.

Потім друга.

Блимання повторилось.

— Помилка? — запитав він у чергового охоронця по рації.

— Несуттєві коливання сигналу, можливо—

— Не “можливо”, — перервав він жорстко. — Перевіряю сам.

Він вимкнув рацію й рушив до того кутка.
Тиша раптом стала гущею.
Під ногами хрустів мерзлий ґрунт.

За десять метрів до камери він зупинився.

Щось було не так.

На землі — ледь помітний відбиток ноги.
Свіжий.

За парканом — зламана гілка.
Теж свіжа.

І запах дешевої цигарки — той самий, що він відчув минулої ночі.

Він повернувся.
Повернувся сьогодні.

Оскар поклав руку на кобуру.

— ВИХОДЬ, — сказав він голосно, але без крику. — Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ТУТ.

Декілька секунд ніч мовчала.

А потім з-за дерева вийшов чоловік у чорній куртці, капюшон низько над очима.
В руках — нічого.
Або добре сховане.

— Стояти, — сказав Оскар, витягуючи зброю.

Чоловік ступив уперед — повільно, ніби не боявся.
Але щось у його ході було… дивне.
Ніби він ішов не до Оскара — а до мети, що давно вирішив.

— Хто тебе послав? — запитав Оскар.

Тиша.

Чоловік підняв голову.
Очі — порожні, мов у людини, що не контролює себе.

— Хто дав наказ? — різко повторив Оскар.

Чоловік відкрив рот, але замість відповіді…
посміхнувся.
Криво. Викривлено.

І дістав пістолет.

— ПІДНЯВ РУКИ! — скомандував Оскар.

Чоловік підняв руку — але не для здачі.

Вистріл.

Один.
Прямо собі в скроню.

Тіло впало, мов мішок із піском, навіть не сіпнувшись.

Оскар завмер — не від шоку, а від розуміння:

Це пешка.
Програмована.
Залякана або куплена.
Людина, яка не мала права говорити.
І навіть після смерті — нічого не скаже.

Він підійшов ближче, перевірив кишені.
Телефон без сім-карти.
Запальничка.
Записка із одним словом:

“Почалося.”

Оскар стиснув зуби.

Добре. Хай буде гра.

Патрульні приїхали за три хвилини.
Тіло завантажили, поліцію не викликали — Ларі не хотів розголосу.

Оскар сів у свій «Гелендваген» і поїхав у напрямку, звідки, згідно з камерами, прийшов чоловік.

Сліди вели на трасу.

І там він побачив:
чорний фургон без номерів, покинутий на узбіччі.

Водій — мертвий.
Постріл у шию.
Самогубство?
Або хтось підстрахувався, що він теж “не заговорить”?

На підлозі валялася пачка сигарет — ті самі, що пахли біля паркану.

Оскар зняв фото, надіслав у свою групу аналізу.

Через хвилину:
“Це не випадкові нападники. Це договірна робота. Професійна. Хтось має гроші і серйозні зв’язки.”

Оскар повернувся в будинок із холодним висновком:

Погрози — не фейк.
Це організована атака.

Коли він зайшов у вітальню, там уже чекала Сінді.

Очі червоні від злості.
На підлозі — розбитий келих вина.

— Ти робиш із цього дому в’язницю! — кричала вона. — Ларі більше не має до мене доступу! Його блокують, його перевіряють! Я НАРЕЧЕНА, А НЕ СОБАКА, ЯКУ ТИ МОЖЕШ КОНТРОЛЮВАТИ!

Ларі стояв збоку, безпорадний.
Армандо трусився поруч.

Оскар підійшов ближче.

— Це питання не контролю, а безпеки. І ви не є винятком.

— Я тобі ще покажу, що буває з тими, хто лізе не в свої справи! — прошипіла вона.

Оскар зупинився.
Його погляд охолов до криці.

— Це була погроза?

Сінді відступила на півкроку, але швидко вирівнялась:

— Спіймай, якщо зможеш.

І, розвернувшись, пішла.

Оскар дивився їй услід.

Вона явно у щось вплутана.
Питання — у що.
І з ким.

Наступного дня Аманда влетіла на кухню, як буревій.

— У нас сьогодні вечірка! У Ліама! І я йду!

— І я з тобою, — спокійно відповів Оскар.

Вона здригнулася.

— НІ! Ви нікуди зі мною не підете!

— Це не обговорюється.

Аманда різко повернулась:

— Я не збираюся бути тією дівчинкою, яка ходить з охоронцем! Мене зненавидять! З мене сміятимуться! Всі подумають, що я хвора чи божевільна!

— Нехай думають, що хочуть, — сказав Оскар.

— Ви знущаєтесь?! Це вечірка! Це… це МІЙ вечір! Моя можливість хоч раз у житті виглядати нормально, а не як дочка мільйонера з проблемами!

Оскар вперше трохи пом’якшав:

— Амандо… на вечірці може бути небезпечно.

Вона завмерла.
Потім тихо сказала:

— Все небезпечно. Навіть дім. Навіть ніч. Скрип дверей. Тінь у коридорі. Все…

Голос зламався.

Оскар закрив очі на секунду.

— Тому я й буду поруч, — сказав він м’яко. — Але… непомітно. Я не зайду в будинок. Я буду зовні, на вулиці. Ніхто не дізнається.

Аманда підняла очі.

Вперше — без колючок.

— Ви… справді так можете?

— Я можу все, щоб ти почувалась у безпеці.

Вона зітхнула — довго, глухо.

— Добре. Але якщо Тод або Лаура дізнаються — ви мертві.

Оскар ледве помітно посміхнувся.

— Домовились.

У школі Аманда розповіла:

— У мене тепер охоронець. І він думає, що піде зі мною на вечірку.

Тод загорлав:

— О, Боже. Це ж КРУТО! Як у фільмах! А можна, він мене теж охоронятиме?

Лаура примружилась:

— Він не просто охоронець. У нього… очі воїна. Але і серце, яке ховає щось з дуже старої рани.

Аманда: — Ви обидва ненормальні.

Тод: — Ти відчуваєш до нього довіру?

Аманда замовкла.

Потім тихо:

— Так.
— І це лякає більше, ніж будь-яка загроза.

---