Перші кроки ...

Будинок був тихим, але ця тиша нагадувала не спокій —
а напружене очікування бурі.

Нові датчики світилися зеленими точками по всьому периметру.
Камери працювали без збоїв — Оскар особисто перевірив кожну.
Він пройшовся територією двічі, намагаючись упіймати будь-які сліди, шум, рух.

О першій ночі він майже не спав —
тільки прислухався.

---

Близько другої години щось змусило його підняти голову від монітора.

Камера №14, задній двір, між хвойними.

Ледь помітний рух.
Не тварина.
Не вітер.

Дві секунди — і тінь зникла.

Оскар збільшив зображення.
Пікселі, шум — але контур був чітким:

людина стояла біля паркану, мовчки спостерігаючи за будинком.

— Чорт… — прошепотів він.

Він вийшов із охоронної кімнати й побіг до заднього двору.
Рухався тихо, як хижак.
Дійшов до того місця за тридцять секунд.

Пусто.

Але земля була прим’ята.
Гілки переламані.
Ледь вловимий запах дешевих цигарок.

Хтось був тут.
І знав, що його шукають.

---

Повернувшись до будинку, він почув галас з боку вітальні.

Голос Сінді.

— ТИ ЩО, ТЕПЕР МЕНІ ДО КОГОСЬ ЗАПИСУВАТИСЯ ПЕРЕД ТИМ, ЯК ПРИЇХАТИ? Я НАРЕЧЕНА, ЛАРІ! НАРЕЧЕНА!!!

Ларі нервово шепотів щось у відповідь, але вона не слухала.

Оскар зупинився в дверях.
Схрестив руки.

Сінді цього разу була навдивовижу зла.
Не просто ображена —
ніби загнана в кут хижачка.

— Я маю право бути в цьому домі, коли захочу! — кричала вона. — А цей твій “охоронець” мало не викинув мене за ворота! Це приниження!

— Він установлює правила, — тихо пробував пояснити Ларі.

— Він лізе в наші стосунки! — виплюнула Сінді.

Оскар уважно дивився на неї.

Занадто агресивна.
Занадто нервова.
Занадто зацікавлена в контролі над Ларі.

Не небезпечна сама по собі… але нервозність не просто так.

Сінді кинула на Оскара різкий, злий погляд:

— Я знаю таких, як ти. Думаєш, герой? Думаєш, розумніший за всіх? Хочеш керувати всім цим? Побачимо, скільки ти тут протягнеш!

Вона вийшла, грюкнувши дверима так, що посипався пил зі стелі.

Оскар провів її очима.

— Що думаєш? — запитав Ларі тремтячим голосом.

— Вона бреше, — спокійно сказав Оскар.
— Її страх — справжній. Але не за вас. І не за Аманду.
— Вона боїться втратити контроль.

Ларі важко сів на диван.
Його руки тремтіли.

— Я… не знаю, що робити з нею.

— Це не моя справа. Але… — Оскар нахилився ближче. — Не довіряйте їй занадто. Вона щось приховує.

Ларі блід, як стіна.

---

Тієї ж ночі Оскар натрапив на Аманду.

Вона вийшла на балкон другого поверху, загорнувшись у худі, тримаючи чашку теплого какао.

Вітер ледь торкався її волосся.

Він підійшов повільно, щоб не налякати.

— Ти не спиш?

Аманда не озирнулась.

— А ви?

— Моя робота — не спати, — відповів він.

Вона навіть не посміхнулась.
Але й не втекла.

— Тут… страшно, — тихо сказала вона, ледь чутно. — Раніше я думала, що це просто будинок… але сьогодні він відчувається… іншим.

Оскар став поруч — на відстані.
Не наближався.

— Будинок став безпечним. А от світ зовні — ні. Ти ж це розумієш.

Вона стискала чашку так, що пальці побіліли.

— Мені ніхто нічого не каже. Всі тільки брешуть, що “все добре”.

— І ти ненавидиш брехню, — сказав він.

Аманда різко глянула на нього.

— Звідки ви це знаєте?

— Бо ти на мене дивишся так само, як я дивився на дорослих у твоєму віці.

Вона відвернулася, щоб приховати емоції.

— Зі мною щось відбувається… Я не знаю, як жити… після мами…

Оскар спокійно відповів:

— Не треба знати. Треба просто жити наступний день. А я подбаю про те, щоб цей день настав.

Аманда закусила губу.
Ховаючи сльози.

— Добраніч, — прошепотіла вона й пішла всередину.

Оскар довго стояв, дивлячись на темну лісосмугу.

Машина шпигуна більше не з’являлася.
Але він був певен:

Вони спостерігають. І сьогоднішня тінь — тільки початок.

---

На ранок Аманда зустріла друзів — Лауру і Тода.

— Ти не повіриш, — сказала вона їм у школі. — У нас тепер… охоронець.

— Що??? — вигукнув Тод. — Як у Гаррі Поттера? Типу Муді-Шалений Око?!

Лаура примружила очі:

— Він принаймні гарячий?

Аманда почервоніла й різко буркнула:

— Він… дивний.
Сильний.
Страшний трошки.
Але…
— Вона замовкла.
— Він інший.

Тод аж відкрив рот:

— Тобі він подобається! Тобі подобається новий охорон—

Аманда врізала йому в плече.

— Замовкни, Тоде.

Лаура тихо засміялась.

— Звучить так, ніби у вашому домі почались справжні пригоди.

Аманда відвернулась, дивлячись у вікно.

Її пальці мимоволі торкнулись рюкзака…
Де вона вперше сховала маленький записник.

На першій сторінці було написано:

“Хто такий Оскар Фармер?”

Ранок почався незвично тихо.
Занадто тихо.

Охоронці чергували по периметру, ІТ-працівники перевіряли відеосервер, але Оскар відчував щось у повітрі…
невидиму напругу, як перед грозою.

Його підозри підтвердились, коли Ларі нервово вбіг у кабінет, стискаючи в руці білий конверт.

— Оскаре… це прийшло сьогодні.

Оскар забрав конверт без зайвих запитань.
Відкрив ножем.
Усередині — один-єдиний аркуш.

“Твоя донька помре першою.
Ти — наступний.”

Підпису не було.
Тільки розмитий відбиток пальця, неначе хтось навмисно торкнувся чорнила.

Оскар стиснув щелепу.
Гнів холодним лезом ковзнув по внутрішній стороні грудей.
Гнів — не за себе.

— Де ти це взяв? — запитав він.

— Лежало на воротах… — прошепотів Ларі. — Ніхто не бачив, хто залишив.

Оскар глянув у вікно.

Шпигун повернувся. І став сміливіший.

Він різко розвернувся й пішов у свою нову тимчасову кімнату — колишній кабінет охорони.