Угода

Чорний тонований G-Class виїхав на вечірню трасу. Дощ припинився, але асфальт блищав, відбиваючи неонові вогні міста. Оскар тримав кермо однією рукою, другою легенько постукував по боковому склі — звичка, яка ніколи не зникала.

Його погляд був холодним, зосередженим.
Він не їхав працювати.
Він їхав подивитись.
Лише подивитись.

Так він переконував себе вже дванадцять кілометрів.

---

За межами міста особняк Лойдів з’явився наче з тиші.
Величезний, з високими вікнами, широкими газонами і лише мінімальною огорожею — красивий, але… безпорадний.

Оскар миттєво відзначив недоліки:

— Освітлення слабке.
— Камер всього дві, і то декоративні.
— Фасад видно з дороги.
— Ніякого контролю за периметром.
— Будинок для заможної родини відкритий, наче магазин у вихідний.

Він скрипнув зубами.

— Як взагалі вони ще живі?

Під’їхавши до воріт, Оскар знизив швидкість і натиснув кнопку голосового дзвінка.

Прилад затріщав, засвистів, видав довгий металевий писк.

— …Зв’язок… є?.. Хто біля воріт? — пролунало нарешті.

Оскар ледь помітно посміхнувся — з гірким сарказмом.

— Прекрасна система безпеки, — пробурмотів він собі. — Один підліток з викруткою — і ці ворота самі відкриються.

У мікрофон заговорив глухий голос:

— Назвіться.

Оскар на мить задумався, а тоді навмисно відповів твердо:

— Марк Девіс. Я на зустріч до містера Лойда.

П'ять секунд тиші.

— Одну хвилину…

Ворота заскреготіли, наче їх не мастили з часів динозаврів, і повільно від’їхали вбік.

Без перевірки документів.
Без камери.
Без питань.

Оскар гірко хмикнув.

— Вітаю. Захисту нема зовсім.

Він повільно проїхав через проїзд, уважно розглядаючи територію.
Газони неохайні.
Сліди шин біля бокового входу.
Штора у другому крилі будинку посмикується від вітру — вікно неприкрите.

— Ідеальні умови для нападу. Але ніяких ознак, що хтось про це задумувався.

Коли він зупинив машину біля сходів, з будинку вийшов чоловік у дорогому костюмі — високий, з напруженим поглядом, із телефоном у руці.
Ларі Лойд.

Той навіть не знав, що на територію щойно впустили людину під вигаданим ім’ям.

Оскар вийшов з машини, закрив двері, але не підійшов ближче.
Він придивлявся — до входу, до камер, до руху завіс на першому поверсі.

Ларі підняв погляд:

— Ви… Марк Девіс? Від Кена?

Оскар не відповів одразу.
Лише спокійно кивнув.

— Так. Я той, кого ви чекали.

— Чудово. Прошу всередину, — сказав Ларі, навіть не цікавлячись посвідченням.

Оскар не рушив з місця.

Його голос був холодним, майже сталевим:

— Перш ніж зайду, хочу дещо уточнити. Ви усвідомлюєте, що ваш будинок може зайти хто завгодно?

Ларі здивовано моргнув.

— Перепрошую?

Оскар наблизився на крок, але зупинився на безпечній дистанції.
Його погляд став гострим, як лезо ножа.

— Я назвався іншим ім’ям. Ви це не перевірили.
Ворота відкрили, не попросивши документів.
Система охорони майже не працює.
Камери неактивні.
Будинок видно з дороги.
— Він повів очима навколо. — І ви кажете, що потребуєте охоронця?

Ларі став блідим.

У цей момент з верхнього поверху долинув звук грюкнутих дверей.
Швидкі кроки.
Глухий голос підлітка.
Потім — різкий удар дверей у протилежному крилі.

Оскар навіть не дивився в той бік.
Лише похмуро сказав:

— У вас не охорона. У вас — діра в безпеці, в яку може залізти будь-хто. І сьогодні я перевірив це за вас.

Ларі не знав, що відповісти.

Оскар зробив крок ближче.

— Я не приїхав братись за роботу.
Я приїхав подивитись обстановку.
І те, що я побачив, — це катастрофа.

Грім ударив десь у далекому небі, і тінь особняка здригнулася.

Ларі облизав губи, нервово ховаючи телефон у кишеню.

— Заходьте, — попросив він тихо. — Будь ласка.

Оскар глянув на двері… а потім назад на свій G-Class, немов роздумуючи, чи не розвернутися й поїхати.

Він ще не знав, що за тими дверима — гнів, біль і хаос у вигляді 14-річної Аманди, яка не потерпить ще одного дорослого у своєму житті.

Але він уже відчував, що цей будинок приховує більше, ніж йому сказали.

Оскар хитро, з ледь помітною злою посмішкою, кивнув сам собі.
— Добре. Послухаю, що ви мені запропонуєте. А потім поїду геть.

Так він повторював подумки, хоча щось всередині вже насторожено стискалося.

---

Щойно він переступив поріг широкої мармурової зали, позаду почувся знайомий голос:

— Оскаре!

Кен швидко підійшов, тримаючи руки за спиною, наче боявся торкнутися сина свого старого друга. Його очі світилися полегшенням і тривогою одночасно.

— Я радий, що ти тут. Справді радий, — сказав Кен щиро.
А тоді тихіше, так, щоб чув тільки він:
— Дякую, хлопче. Я знаю, що ти захистиш її.

Оскар стиснув щелепу.
Він не казав, що захищатиме.
Він не казав, що лишатиметься.
Але не став сперечатися.

— Подивимось, — коротко відповів він.

Ларі жестом запросив їх іти далі.
— Пройдемо до мого кабінету. Там усе обговоримо.

---

Кабінет був великим, із високою стелею, дубовими стелажами та дорогими речами, які, на думку Оскара, створювали лише одне — відчуття цілі для злочинців.

— Усе показне. Усе кричить “я багатий, прийди мене обікради”.

Він зайшов останнім і не сів.
Замість цього підійшов до вікна.
Став боком так, щоб бачити і вулицю, і відображення Ларі з Кеном у склі.

— То… — почав Ларі, намагаючись зібрати думки, — суть роботи проста. Мені потрібна людина, яка буде поруч з Амандою майже цілодобово. У школі, вдома, на поїздках. Вона…

— Вона складна дитина, — перебив Кен м’яко. — Але не погана. Просто поранена.

— Вона не слухається, тікає з дому, грубить, — додав Ларі, масажуючи перенісся. — Після смерті матері в неї… проблеми з адаптацією. А зараз, коли почали надходити погрози…