Я стояв від них на відстані витягнутої руки, але не наважувався заважати. Навколо було настільки тихо, що я навіть боявся поворухнутися – ніби вважав, що вони зможуть розгледіти сяйво моїх обрисів у цій суцільній пітьмі. Я був поряд і далеко водночас. Але знав, що завдяки цій присутності вона більше не зіб’ється з власного шляху.
Її очі були заплющені, а сонна голова лежала на міцному плечі супутника.
Чоловік стряхнув із себе легкі дотики сну і обернувся до неї, намагаючись зазирнути до глибин її водянистих очей. Що з нею трапилось? Він занепокоївся, але змусив себе бути стриманим. Не хотів показувати свого хвилювання, котре, своїми неконтрольованими поступами, могло легко поглинути їх обох в єдину мить. Він відчував, що має бути сильним заради неї.
Вона заговорила першою, позбавляючи його необхідності вчергове ставити незручні питання.
Він не тягнув із відповіддю.
Він посміхнувся і знову притулив її обличчя до свого плеча.
Вона злегка похитала головою.
Її слова розлетілися темною кімнатою і швидко зникли за перламутровими фіранками блискучої ночі.
Їхні постаті губилися на фоні високих кам’яних скель та віковічних гір, окутаних передсвітанковим туманом. Він лягав на їхні плечі тонкою хустинкою і ховав у свіжі обійми, а вони тремтливо тулилися одне до одного, з уважністю прислухаючись до сердитих голосів нічних птахів. Вони відчували себе розкутими та вільними і розуміли, що кращого й годі бажати.
Чоловік міцно тримав її за руку і у його дотику відчувалася неймовірна сила. Не груба чи насильницька, вироблена довгими руками виснажливих знущань над собою; це була сила смілива та ясна, повна доброти та щирості – вона заспокоювала та надавала рішучості тим, кому її не вистачало. І жінка умить це зрозуміла.
Сонце ліниво визирало з-за горизонту. Ось воно широко розплющило очі, з насолодою розтягнуло свої довгі промені-руки, торкнулося пальцями свіжої землі. Привіталося із небесами, помахало наостанок своєму товаришу Місяцю, який уже поволі зникав за обрієм і радісно піднялося зі свого м’якого ложа. Все вище і вище, торкаючись хмар воно тягнулося до верховіть дерев та, прогулькуючи між ними, хутко підіймалося у далечінь. Воно щиро бажало усім доброго ранку та гарного дня і з усмішкою спостерігало як унизу радіють її появі дві розмиті постаті сором’язливих закоханих…