Нарешті

Ніколи не вірила у те, що єдине слово чи фраза можуть зробити такий кардинальний переворот у свідомості. Раніше, для того, щоб прийняти рішення мені був необхідний час – я часто не могла розрізнити власну думку серед накопичень чужих та далеких від мене, які так легко вкладає у свідомість суспільства оточуюче середовище. Інтернет, безглузді теле-передачі, жовта преса, повторювана реклама, що щодень дзвенить у твоїх вухах, немов блаженна мантра – суцільне зомбіювання, яке має за мету лише одне. Власне збагачення. Навмисне навіювання потрібних комусь іншому ідей та цілей, яке робить із людей слухняних роботів. До сьогоднішнього дня я не вірила, що належу до їх лав.

Я вперто відкидала найменші сумніви у власній спроможності ясно мислити, керуватися внутрішніми принципами, які гармоніюють саме із моїм нутром, йти за покликами своєї душі, а не чужими орієнтирами чи дороговказами.  Та чи робила я так насправді?

Коли я зайшла до квартири, Віталіка вдома не було. Годинник проминув чверть на дванадцяту і я чудово усвідомлювала, що він ще не скоро повернеться. Тинялася кімнатами із сумішшю розгублення та захоплення - хотіла швидше побачити Віталіка і в той же час боялася цього часу. Я хотіла поділитися із ним частинкою торнадо, який спантеличував мою душу своєю несподіваною появою. Складалося враження, ніби я щойно знайшла у собі щось нове і незбагнене раніше і чомусь Віталік здавався мені найкращою кандидатурою для розділення цього відкриття. Я знала, що він зрозуміє мене. А ще хотіла вірити, що саме це дозволить йому поглянути на мене із зовсім іншого ракурсу.

Вирішила зготувати їсти, але впала у сумнів – чи їстиме Віталік ті жалюгідні страви, що входять до арсеналу моїх умінь? Яєчня з сосисками, заморожені пельмені, банальні бутерброди із гірчицею та майонезом, смажена картопля?... Певно, не найвдаліший вибір для людини, що піклується про своє здоров’я. 

Тому одразу вирішила навести  лад не тільки у душі, а й довкола себе. Повикидала із холодильника усі напівфабрикати та соуси, звільнила тумби від купи розсипаного цукру, різноманітних хімічних приправ та дешевого печива, відмила до блиску умивальник із вранішнім посудом та скляні вітрини із маминим спадком – сервізами радянських часів. Мого запалу вистачило на ванну із унітазом, що, обперезаний брудними тріщинками із пилом, давно не відчував турботливої руки господині. Моя раптова енергія взяла верх над лінивим тілом і твердо, але лагідно керувала ним. Хотілося зробити чистішим та гарнішим не лише власне помешкання, а й увесь світ навкруги. За кілька годин моєї завзятої наснаги квартира перетворилася в охайне, затишне гніздечко.

Цікаво, як на все це відреагує Віталік? Ця думка постійно переслідувала мене і я вирішила не зупинятися на досягнутому. Вийшла до магазину, накупила різноманітних овочів та фруктів, зготувала удома свіжий салат, запекла картоплі, нарізала соєвий сир, який несподівано вдало потрапився мені під руку у невеличкому супермаркеті біля будинку… Робила усе це заради власного задоволення, але водночас сподівалася, що усі мої старання не пройдуть повз увагу Віталіка. Адже саме думка про нього додавала мені сил.

Я до кінця не розуміла причини своєї поведінки. Знала, що хочу почути похвалу із вуст Віталіка, постати перед ним кращою, ніж показувала себе раніше… Та не знала чому для мене це так важливо. 

Або просто не хотіла собі у цьому зізнаватися.

Коли у замковій шпарині зашкряботів ключ, я похолола. Чекала цієї миті і раптом заклякла у переляку – чи не сприйме чоловік мої дії як показові потуги, як щось неприродне, нещире? Та й узагалі, чи зважить він на них? Адже поруч із ним і так вже є ідеальна дівчина…

• Як справи? – запитав він, помітивши мене через відчинені двері кімнати. – Сашко вже пішов?
• Давно, - збентежено відповіла я. – За пів години після тебе. 
• Ти голодний? – вирішила перевести тему. – Я зготувала вечерю.

Його погляд був повний розгублення, але він не виказав його словами.

• Залюбки, - тільки й мовив, посміхаючись.

Він зайшов до власної кімнати, потім до вбиральні і за п’ять хвилин з’явився у кухні. В той час, коли я саме розсипала по тарілках ще гарячу картоплю.

• Вирішила спробувати пожити трохи без м’яса, - сказала Віталіку за столом. 
• Справді? – здивувався чоловік. – Навіщо?
• Подумала, що варто інколи виходити за межі своїх стереотипів, - відповіла філософськи і помітила як у очах Віталіка прогулькнуло схвалення.
• Якщо ти вважаєш, що так буде краще для тебе, то чом би й ні? – сказав він за мить. – Головне, щоб це було твоїм самостійним рішенням. Я ніколи не любив людей, що нав’язують іншим свою волю.
• А це що таке? – запитав чоловік і взяв до рук сіруватий шматок.
• Соєвий сир, - невпевнено мовила я. – Як він там називається?...
• Тофу? – миттю здогадався Віталік. – Але… Ти що, порізала його сирим?
• Звісно, це ж сир… - так само несміливо відповіла йому. – Щось не так?

Віталік поблажливо посміхнувся.

• Соєвий сир ніякий, - сказав він одразу. – Його запікають, смажать або тушать із різноманітними приправами, аби наситити смаком…

Мені стало ніяково і я опустила очі до тарілки з картоплею, але Віталік швидко мене розкрив:

• Не турбуйся, я також вперше спробував його потерти на пасту замість звичайного пармезану. Гидота вийшла рідкісна і я навіть вирішив припинити спроби шукати вегетаріанські замінники звичайних продуктів. А потім скуштував смажений тофу з овочами у одному із веган-ресторанічиків і просвітлів від розуміння, що просто неправильно з ним повівся. Тому, не засмучуйся, його ще можна врятувати.

Далі ми їли мовчки, хоч я ледь стримувала власні емоції. Хотілося говорити без упину, розпитувати про несуттєве та важливе, розповідати про будь-що – аби тільки не гаяти час із ним на принишкле, натягнуте мовчання. 

• Дякую, все вийшло дуже смачно, - сказав Віталік, встаючи з-за столу.