Заманлива пропозиція

Телефон дзеленчить, немов оскаженілий і я лютую разом із ним. Хто та навіщо тривожить мене посеред ночі?

Я відкриваю важкі очі та з подивом розрізняю на табло електронного годинника десяту ранку. Сама того не відаючи, я проспала більше восьми годин – а здалося, що не минуло й кількох хвилин.

- Так… - простягнула я сухим, лінивим голосом.

На екрані висвічувався невідомий номер.

• Анно, добрий ранок! – залунало бадьоро. – Ми знайшли ваше резюме на одному із сайтів з працевлаштування. Для вас ще актуальний пошук роботи?

Дрімота миттю злетіла з мене. Я спробувала прийняти вертикальне положення, але відчувши як закрутилося у голові, знову лягла на подушку. Хоча власний голос спромоглася зробити більш серйозним.

• Так, слухаю вас.
• Ви могли б під’їхати до нас на співбесіду? Ми знаходимось за вулицею Кирпоноса, неподалік від станції Мінська. 
• Без проблем. – швидко згодилась я.

Приблизно оцінила скільки часу мені потрібно, аби привести себе до ладу і додала:

• Вас влаштує, якщо я під’їду увечері? Наприклад, о п’ятій чи шостій?
• Звісно! – радісно повідомило дзвінке сопрано. – Керівництво буде на місці між п’ятою та дев’ятою вечору, тому можете сміливо приходити у цей проміжок часу. Точну адресу я скину вам повідомленням, згода?

За хвилину мій телефон заблимав знаком конверту. «Міцкевича, 24, офіс 11, код на дверях 333».

Я подалася у ванну і шляхом несміливо зазирнула до кімнати Віталія. Гадала, що він також ще досі спить, але помилилась – його ліжко було заслане, книжки аскетичними стосами лежали на столі, а повсякденний одяг тулився рівними рядами у напіввідкритій шафі. Цікаво, як йому вдається завжди підтримувати такий лад?

У кухні чоловіка також не було, тому я вирішила, що він пішов на роботу – зрештою, він же заробляє якимось чином собі на прожиття. Я не знала чи просиджує він усі дні вдома, чи навпаки працює до вечору; адже стикалася з ним лише з самого рання та під опівніч, коли він, зрозуміла річ, був удома.

У мене було досить часу на зібрання. Вода настільки розслабила мене, що я просиділа під душем близько сорока хвилин. І тільки, коли моя шкіра почала скручуватися та вкриватися зморшками, змусила себе вилізти назовні. У холодильнику стояла повна таця із надписом «Сирна запіканка» і буркотіння у животі змусило мене накинутись на неї без жодних докорів сумління. Утім, я була переконана, що Віталій навмисне лишив приписку для мене – мовби, їж і не соромся, я залюбки поділюся із тобою.

Мене дивувало вміння цього чоловіка робити смачні страви із банальних інгредієнтів. Сир, цукор, яйця і вкраплення родзинок перетворилися зі звичайних, недорогих продуктів у справжню радість шлунку. Я з’їла близько половини і зупинилася лише через уколи совісті, яка у боротьбі з ненаситним черевом ледь докричалася до мого розуму. «Й справді, вже досить», - вирішила я і, з’ївши останню ложку, поставила тацю назад до холодильнику.

День пройшов непомітно. Намагаючись розігнати кров із залишками алкоголю, я згадала про фізичні вправи ще зі школи – покрутити головою, розім’яти руки та ноги, витягнути спину, зробити кілька присідань, стільки ж відтискань, пострибати по черзі на лівій та правій нозі… І я дійсно збадьорилась. Від нетерпіння почала прибирати у квартирі, хоч ніколи й не була схильна до надмірної чистоти. Утім зараз мені хотілося зайняти себе хоча б чимось перед скорим походом на співбесіду. Цікаво, що за роботу мені хочуть запропонувати? Я корила себе, що не запитала про це у співрозмовниці – виходило, що я погодилась на зустріч, зовсім не знаючи навіщо туди йду та на яку посаду претендуватиму. Мене це засмутило, адже я усвідомила, що не зможу наперед підготувати відповіді. Що, як це буде якась серйозна робота, досвід однієї з яких я вказала у трішки підфарбованому резюме? 

Відкрила Інтернет та кілька разів уважно перечитала власне портфоліо. Журналіст-репортер, адміністратор клубу, секретар… Загалом, нічого надзвичайного. Я потішилась тим, що мені вистачило розуму не вказувати чогось іншого – на кшталт, аналітик бази даних чи, наприклад, бухгалтер-економіст. Тоді б я точно не змогла виплутатися. 

О пів на четверту я зачинила за собою двері і сміливо вирушила у бік тролейбусної зупинки. Шлях був довгим, так як я жила зовсім на іншому боці міста. Довелося їхати від кінцевої тролейбуса до метро, змінювати у ньому лінії і ще потім йти близько кілометру до потрібного місця призначення. Загалом, дорога зайняла у мене не менше двох годин. Я подумала, що, напевно, даремно погодилась на цю пропозицію. Знаю себе, тому можу впевнено сказати – виконувати такий шлях щодня точно мені не під силу. Далека дорога вбиває у мені усю наснагу разом із благородними пориваннями та цікавістю. 

Як би там не було, я вирішила йти до кінця. Зрештою, я ж не даремно пройшла увесь цей шлях? Можливо, вони запропонують мені настільки високу зарплатню, що я погоджуся заплющувати очі на довгий шлях?...

• Добрий день, - привіталась я до дівчини, що сиділа у фойє невеличкого, охайного офісу. – Я Анна, мені сьогодні телефонували з приводу співбесіди.

Вона окинула мене оцінливим поглядом і, якось неприродно посміхнувшись, сказала:

• Зачекайте на дивані, до вас підійдуть.

Я покірно сіла на помаранчеву софу під стіною і, склавши руки на колінах, мов школярка, з цікавістю роззирнулась. Охайний, чистий офіс з кахлями на підлозі, високими зеленими рослинами у розписних вазонах та яскравими галогеновими лампами під навісною стелею. Мені здалося, що я вже знаю, яку роботу мені запропонують – секретарки, офіс-менеджера або адміністратора. Можливо, оператора на телефоні, хоча цей варіант був менш ймовірним – якби компанія займалася телефонними продажами, я б уже давно почула рій наполегливих та улесливих голосів із сусідніх кімнат.

- Другі двері наліво, - раптово мовила дівчина, показуючи мені рукою напрямок руху.