Мені було ніяково зазирати йому в обличчя. Алкоголь все ще керував мною, але його дія вже була занадто слабкою, аби нав’язувати власні дурощі.
Чи варто знати Віталію про те, що ми з татом чи не кожного дня підливали масла у вогонь взаємного нерозуміння?
Чоловік мовчав, а я нетерпляче сковзала гладким сидінням стільця, не звертаючи уваги на його невдоволене кряхкотіння під собою.
І не одразу розгледіла істину у його словах. Я й справді думала лише про власне задоволення, вперто не бажаючи помічати чергові латки на маминій сукні чи стерті до дірок підошви татових туфель.
- Я впевнений, що вони віддавали тобі усе, на що були спроможні, - продовжував сусіда. – Забезпечували тебе житлом, їжею, мінімально необхідним набором одягу… До того ж, я переконаний, що вони завжди намагалися компенсувати власну матеріальну неповноцінність речами, які не вимірюються у грошах. Адже великі статки не завжди гарантують щастя, а бідні на перший погляд люди виявляються багатшими у плані духовності та відкритішими у своєму світогляді. Хіба ні?
Я замислилась. Його слова здавалися мені безглуздям і правдою водночас. Можливо тому, що я ніколи раніше про це не міркувала?
- Ти б хотіла повернути батьків? – говорив далі Віталій. – Що, якби вони знову були живі? Чи змінилося б щось у ваших стосунках?
Я довго мовчала перед відповіддю. Напевно, тому, що захмеліла голова не могла знайти вірних слів, а, ймовірно, через те, що боялася говорити із цим чоловіком щиро. Точніше, боялася навіть не його, а самої себе – адже увесь цей час вважала, що тільки я маю право на вірну думку і мої твердження не можуть піддаватися сумніву.
Зараз же, мені здавалося, що Віталій натрапив на ту саму стежку моєї свідомості, що була увесь цей час затінена власними гордощами та боягузливою самовпевненістю мого мозку. Він хотів повести мене нею, а я не знала чи хочу цього. Адже усвідомлювала, що тоді усі мої минулі переконання умить перетворяться на попелище, навіяних чужим впливом, мрій.
Віталій уважно слухав і я була вдячна йому за це, хоч в той же час і воліла, аби він зупинив мій потік свідомості. Я не знала куди він заведе мене і чи варто продовжувати цей шлях – утім, після нетривалої паузи знову заговорила.
Він сів до мене напівобертом, вивільнивши обличчя із полонів густої темряви. Я здригнулася, коли побачила його наповнені смутком очі і відчула, що уперше за все життя готова бути щирою з кимсь іншим. Це відчуття лякало, пригнічувало і робило мене вільною водночас.
Через вікно заповзав вітер, патраючи мою душу та змушуючи мене судомно тремтіти. Хтось невидимий стирав поодинокі сльози з мого обличчя, а Віталій сидів на відстані, так і не наважившись сказати мені ще хоч слово.
Світло настільної лампи яскраво освічувало його цілком бадьоре обличчя, а у руках була книга з багряною палітуркою. Віталій з цікавістю подивився на мене і підвівся на ліжку.
Я несміливо товклася на проході. Оглянула кімнату, яка зовсім нещодавно так сильно нагадувала мені про батьків – але зараз не мала й натяку на їхню колишню присутність. Віталій намагався лишити усе як була та в той же час, мабуть несвідомо для самого себе, змінив це приміщення до невпізнання. Тепер у ньому були чужі речі, стояв зовсім інший запах, попід стелею купчилась інша енергетика – одним словом була кардинально інша атмосфера.