Діагноз підтверджується

Ми опинилися вдома далеко за північ. Двері метро зачинилися прямо за нами, а остання маршрутка помахала нам порожнім хвостом, як тільки ми підійшли до зупинки. Довелося йти пішки, хоч після насиченого довгого перелазу до «прихованої гори» (як назвала її я) цей шлях здався мені аж надто легким. Я бачила, що Віталію кортить заговорити до мене і щомиті чекала від нього слів – байдуже яких, аби тільки не продовжувати нашу дитячу  гру у мовчанку. Я відчувала його напружене дихання і нерішучість поруч із собою. Складалося враження, що він боїться бути зі мною один на один. Тільки чому?...

Я сиділа біля вікна у кухні, слухаючи як у ванні розлітається бризками вода з-під крану. Відраховувала хвилини та не хотіла йти до кімнати; ніби усе ж таки чекала на появу Віталія. Знала, що він побачить мене, хоч і не була впевнена, що приєднається до мого нічного чаювання. Бачила як він байдуже бажає мені «на добраніч» та йде до ліжка, навіть не здогадуючись, що саме сьогодні я почуваюся неймовірно самотньою. І сподіваюся, що саме він розвіє мою тугу.

- Ще не спиш? – запитав чоловік.

Разом із ним з ванної вийшла насичена клуба пари, але умить розвіялася у прохолодному мороці ночі. 

• Не хочеться чомусь, - відповіла йому.

Я помітила, що він несміливо крутиться на порозі між кухнею та коридором, ніби вирішує як вчинити. А потім нарешті ступає у бік затіненого обіднього столу – за метр від того місця, де сиджу я.

• Ти давно живеш сама? – запитав Віталій, сідаючи на один зі стільців.

Він скрипнув під ним і злегка похитнувся; але більше не наважувався видавати жодних звуків.

• Більше року, - щиро сказала я.
• Де твої батьки? – поцікавився знову сусіда, не усвідомлюючи, що торкається теми, якої я ні з ким не хотіла обговорювати раніше.
• Померли. Їхній автобус влетів у загороду і перекинувся. Іншим пасажирам пощастило, вони обійшлися синцями, незначними ушкодженнями чи максимум переломом кінцівки. Батьки сиділи поруч із водієм, тому й одразу загинули разом із ним.

Віталій мовчав і я розуміла його. Це була незручна для нього розмова і він знав, що своїм питанням зачепив у мені болючі спогади. Та в той же час не уявляв як варто поводитись у такій ситуації.

• Я вже змирилася з цим, - сказала знову, щоб зрештою зруйнувати між нами стіну напруги. – Кілька місяців я плутала вигадку та реальність і час від часу прокидалася уночі, не розрізняючи де сон, а де моє справжнє життя. 

Кілька хвилин помовчавши, я додала:

• Тепер усе набагато простіше. Я боюся лише одного…

Я обірвалася на пів слові. Місяць ховався поза хмарами і я раптово стрепенулася. Навіщо я про це розповідаю? Чому розкриваю перед Віталієм свою душу? Невже у моєму житті немає ближчих людей за цього ледве знайомого чоловіка?...

- Коли мені було дванадцять, я втратив сестру. – несподівано мовив Віталій. – Їй було три роки і її збила автівка на дорозі. Водій не помітив шустре дівча, що раптово вибігло з-за повороту і наїхав на неї, а потім навіть не зупинився, аби надати допомоги. Хоч лікарі сказали, що від таких травм вона померла миттєво, у нас із батьками заїла у голові одна мета – помститися тому безсердечному негіднику. 

- Ви знайшли його? – нетерпляче запитала я, коли Віталій знову відгородився від мене звичною ширмою недомовленості.

- Ні, - коротко промовив він і я більше не наважувалася про щось у нього питати.

Гадаю, та далека юнацька травма і досі сиділа у його надірваній душі.

• Ти знайшла роботу? – перевів він тему.

Я чула як нерівно стукотить його серце.

- Ні, - похитала головою. 

- А як щодо грошей? – поцікавився чоловік далі.

- Нічого втішного, - зізналася йому. – Нещодавно на мене налетів якийсь бандюган і пригрозив зіпсувати життя, якщо я вчасно не поверну борг. Тільки де мені його взяти, якщо я дійсно нічого не крала?...

Я усвідомлювала, що ця розмова ні до чого не призведе. Здавалося, ніби я виправдовуюся перед ним, хоч я й не розуміла навіщо мені це. Я байдужа до чужих думок і ніколи не переймалася осудливими поглядами чи словами у мій бік – головне, що я завжди була щирою сама із собою. Тільки чому зараз мені так хочеться відбілити свої чесноти перед цим чоловіком? 

Віталій тихо підвівся та вийшов із кухні, в чергове лишивши мене у самотньому розгубленні. Звісно, а на що я сподівалася? На слова втіхи, допомогу (не важливо, моральну чи фізичну), на підтримку… Та чи можна вимагати цього від ледь знайомої людини, якій байдужі твої переживання?

• Тримай, тут рівно десять тисяч, - сказав Віталій і поклав на підвіконня рівний стос двохсот гривневих купюр.

Якби він бачив мої очі, то зрозумів би наскільки сильним та безмежним було моє здивування.

• Звідки це у тебе? – нарешті запитала я, беручи гроші до рук.

Я торкалася їхньої шершавої поверхні, ніби хотіла пересвідчитися, що вони реальні. Що це не підробка, не фантазії мого мозку, врешті решт не сон…

- Я не зможу повернути їх тобі у найближчий час, - схвильовано сказала я знову. – Поки знайду роботу, поки закріплюся на одному місці, назбираю потрібну суму… Ти почекаєш кілька місяців?

- Домовимось, що це буде в рахунок платні за проживання? – питанням відповів Віталій і я знову розгублено похитала головою у знак згоди.

Забуваючи про те, що мій співрозмовник не може розрізнити у темряві цього жесту.

• Гарних снів, - побажав він наостанок і за хвилину зникнув за дверима власної кімнати.

Я недбало кинула йому на стіл туго переплетені між собою купюри і відчула як тіло умить наповнилося легкістю.

- Я знав, що ви розумна жінка, - сказав він, посміхаючись. – Мені шкода, що між нами трапилося це непорозуміння, але я щасливий, що не довелося задіювати крайні заходи.

«То напад здорованя – це лише невинна забавка?» - хотілося запитати у нього та я змовчала. У погляді чоловіка чітко розрізнявся поблажливий, зверхній тон, який він хотів приховати своєю надмірною ввічливістю і я бажала лише одного – якнайшвидше з усім покінчити.

• Добре, що все так гарно закінчилося, - продовжував Володимир Борисович тим часом.