Я першою помітила його. Він сидів на краєчку фонтану і ловив на собі його бризки, вдивляючись у простір довкола себе. Здавалося, він вишукує когось у натовпі або, навпаки, просто із цікавістю слідкує за кожним із тих, хто проходить поруч – наче дитя, яке ніколи не бачило нічого цікавішого за примітивне пластмасове брязкальце.
- Прогулюєш роботу? – запитала я, підійшовши.
Віталій обернувся на мій голос і раптово засяяв посмішкою.
Чоловік поглянув на годинник, а потім кинув погляд у бік метро.
Я помітила як він зморщився, але нічого уголос не вимовив. Натомість, сказав:
- Тоді, може, приєднаєшся до нас?
Його несподівана пропозиція здивувала мене.
Моя посмішка одразу перетворилася у невдоволений вираз.
Обернувшись, я побачила трьох чоловіків – тих самих, з якими вже мала можливість не так давно зустрітися у «Долфіні». Дивно, але вони усі були схожими між собою – чорняві, широкоплечі, середнього зросту та з постійно радісними виразами обличчя. У мене промайнула думка, що замість алкоголю вони вживають щось набагато сильніше та дієвіше, лише вдаючи із себе «слухняних хлопчиків».
Друзі Віталія залюбки погодились прийняти мене до своєї компанії, ввічливо відрекомендувалися та одразу ж оточили увагою. Це й не дивно, якщо зважати на те, що я була єдиною особою жіночою статі серед чотирьох дорослих чоловіків.
Я завжди любила чоловічі компанії. Вони більш безпосередні та відкриті. Ніколи не змовляються, не розносять пліток, не сваряться через дрібниці. Певно, саме тому я мала лише одну найкращу подругу і часто уникала близького товаришування із іншими дівчатами – адже підсвідомо відчувала, що нічого гарного від них не варто чекати.
Ми довго йшли жвавою вулицею. Чоловіки увесь час сміялися та розмовляли між собою, розпитували у мене про всілякі дрібниці і я відчувала себе королевою на цьому чужому святі. Сашко (власне, сам іменинник) купив кожному із нас повітряних кульок, насичених гелієм і кожен із чоловіків смішно декламував дорослі вірші Єсеніна та Пушкіна на власний манер. А викривлені дитячі голоси, що так наївно вилітали із вкритих густою рослинністю горлянок, додавали ще більше веселощів цій справі.
Живіт почав вимагати смачненького і я зрозуміла, що залюбки почастувала б його зараз чимось на кшталт бургера, піцци чи, на крайній випадок, суші. Ніби прочитавши мої думки, чоловіки зупинилися біля яскравого кіоску з морозивом.
Лише посміхнувся та награно відкусив величезний шматок загуслого молока із цукром.
Ми крокували містом угору. Чоловіки все менше перемовлялися між собою, хоч і не забували час від часу підкидати одне одному м’які жарти. Я почувалася легко між ними – утім, для мене це й не було дивиною.
Віталій то віддалявся від мене, кидаючи на поталу імениннику, то знову підходив впритул. Але за увесь відрізок нашого шляху не промовив до мене й слова. Мені здавалося, що він гидує спілкуватися зі мною, хоч я й не могла пояснити звідки у мене з’явилися такі думки. Я раптом пригадала з яким засудженням він дивився на мене, коли дізнався про зникнення грошей і не знала чи повірив у те, що я нічого не крала. Можливо, й досі вважав мене крадійкою. Мені було байдуже, але водночас я почувалася ніяково від цієї напруги. Хотіла бути чистою перед ним. Але навіщо?... Цього й сама не знала.