Пляшка міцного як завжди стала у нагоді. Я вже й встигла забути як давно торкалася до неї. Мій спокій, мій порятунок… І як я могла про тебе забути?
Стрімка багряна ріка розносилася бурхливою течією по моїм венам і я пестила її обриси, які по-трохи починали зливатися із навколишнім. Мене не турбувало те, як я потраплю додому і чи потраплю сьогодні туди узагалі. Може, буде навіть краще, якщо мене заберуть у витверезник, а звідти я одразу потраплю на лаву підсудних?
З-понад туману вилітає образ Насті. Мені важко її впізнати, утім, коли вона підходить ближче, я переконуюся у тому, що це дійсно вона – хіба що на кількадесят кілограм більше, із занадто короткою зачіскою та понурим поглядом.
- І ти тут? – зовсім спокійно запитала вона, мовби й не здивувалася нашій зустрічі.
- Ага, - коротко погодилась, заливаючи до рота залишки вина.
- Ще по одній? – запитала подруга та не чекала від мене відповіді – підкликала офіціанта і замовила йому ще дві пляшки вина.
Ми сиділи за столиком біля стіни, звідки добре видно усе приміщення – стійку бару, вхід до кафе, відвідувачів за столами. З часу моєї появи у цьому закладі їх стало набагато більше. Тепер зайняті чи не всі столики і заповнене кафе починає нагадувати собою метушливий вулик, де кожен зайнятий власний справою і водночас – нічим конкретним.
Я зрозуміла, що вона не хоче зачіпати цю тему, але все одно продовжувала:
- Не можу повірити, що ти мама. І як тобі у цьому амплуа?
- О… Де ти вивчила такі заковирні слова? – насміхнулась схмеліла подруга. – Усе це материнство – суцільне знущання. І навіщо я погодилася тоді на Владову пропозицію?...
Вона замовкнула і я дала їй час обміркувати власне питання і лише за кілька хвилин знову почала говорити.
Подруга відірвалася від вина та пронизливо (наскільки це було можливо у її стані) подивилася на мене.
Я тримала паузу, адже не знала чи хоче вона, аби я щось говорила. Тільки кивала головою на знак підтримки, хоч і не усвідомлювала усієї трагічності її слів.
Невже діти це таке зло?
- Ти бачила мій живіт? – поцікавилась подруга, опускаючи очі додолу. – Якийсь мішок, а не живіт… І нащо мені ці страждання? Влад каже, що з часом все стане на свої місця – але коли вже настане той час?
- Знаєш про що я мрію? – вела далі подруга. – Побути на-о-дин-ці. Той малий нелюд постійно поруч: кричить, забруднює пелюшки, відригує на усе довкола…
- А як Влад? Допомагає тобі?
Я взагалі дивуюся тому, що саме зараз переді мною сидить Настя, молода мама, яка мріяла про щасливий шлюб із коханим, а не Влад, який завжди хотів лишатися вільним птахом, здригаючись від думки про зобов’язання.
- Та він не відходить від малого! – вигукує Настя, ніби вважає власні слова чимось неймовірним. – Весь час крутиться біля нього, обціловує, сміється, коли той показує якісь вибрики. А я й утямити не можу, що надзвичайного він знаходить у цьому пискучому згорткові…
- Де ти так напилася? – гримає власний батьків голос, як тільки я перетинаю поріг квартир під восьмим номером.
Його очі червоні, а волосся розтріпане – і попри алкогольну заволоку я швидко усвідомлюю, що сьогодні він також «щось святкував».
Тато затихає, часто дихаючи і я, мов зачарована, слідкую за порухами його грудної клітки. Можливо, саме через це зовсім не зауважую руки, яка підіймається у мій бік і вже у наступний момент дає мені міцного ляпаса по щоці.
Алкоголь хутко вивітрюється з моєї голови. Я розумію, що маю тікати від нього, допоки не отримала справжніх неприємностей; адже сьогодні він, як ніколи, виглядає надміру збудженим та агресивним.
Тато раптово похитується та не втримується на ногах. Хапається рукою за одвірок, ледь встигаючи зупинитися на пів шляху до падіння.
Він гамселить у двері і я залякано принишкую на ліжку. Знаю, що він не зможе увійти, а отже й відплатити за мою грубість, утім, усе одно боюся. За хвилину неподалік вимальовується мамин голос і я чую як вони починають знову з’ясовувати між собою стосунки. Я визираю через щілину, стаючи випадковим свідком удару, який у свою чергу отримує й мама.
Завтра ми обидві будемо сидіти вдома, допоки не загояться синці.
Живіт пронизувало настільки сильним болем, що я навіть не намагалася встати із ліжка. Точніше, піднялася і знову впала – і після цього вже не робила спроб перебороти себе.
Від несподіванки я здивовано розплющила очі і цей поспіх одразу ж вилився мені гострим головним болем. Віталій стояв у дверях, не наважуючись пройти ближче.