Схожа на тебе?

Мамине обличчя не передбачало нічого доброго. Годинник показував пів на
першу ночі і я була вже морально готова до її нотацій; але на власний подив,
не почула від неї жодного слова.
- Де ти шляєшся? – виринув із закутка тато. – Тобі ще не набридли усі ці
походеньки?
Його голос був суворим та твердим, але після доброї порції коньяку із
найближчої забігайлівки мені було зовсім начхати на це.
«Ти куди зникла? Що трапилось?» - бив Вадик на сполох.
Він дзвонив без упину і мені довелося вимкнути телефон, аби хоча б трішки
прийти до ладу і вже пізніше про все йому пояснити. Та в той же час, що я
могла йому сказати? Я розуміла, що виставила себе дурепою перед ним, але й
до цього мені також було байдуже. І алкоголь зіграв у цьому чи не
найголовнішу роль.
- Анно, - почав офіційно тато. – Коли ти збираєшся братися за розум?
Невже ти не розумієш, що ні до чого гарного твої витівки не
призведуть? Хочеш померти у канаві від передозу?
- Між іншим, я ніколи не торкалася наркотиків, - пафосно заявила я у
відповідь.
- Цього ще бракувало! – вигукнув він. – Отже, так, - додав наказним
тоном. – Або ти завтра передивляєшся свої принципи, або можеш іти
шукати нове житло. Ми з матір’ю не бажаємо щовечора дивитися на
твоє хмільне обличчя. Ти хоч сама бачила на кого схожа?
- На тебе? – уїдливо припустила я. – Здається, ти також полюбляєш цю
справу?
Тато на мить замовкнув і мені здалося, що я влучила прямо у ціль, але зовсім
раптово він стряхнувся і стрімким рухом дістав зі штанів паска.
- Потрібно було раніше починати тебе бити, - прошипів він,
наближаючись.
- Ей, ти що, взагалі здурів? – відступаючи, запитала я.
Озирнулася у пошуках мами, котра завжди виправдовувала мене перед
татом, але натикнулася на порожнечу. Почула негучний звук із кухні і втямила, що вона навмисне ввімкнула телевізор, аби не чути нас – а отже, шукати від неї зараз порятунку марна річ.
- Завтра зранку почну шукати собі квартиру! – поспішно заявила я,
відбігаючи до ванної. – Ви вже давно набридли мені зі своїми
постійними сварками. До речі, ви самі у всьому винні! Чи гадали, що у
таких батьків може бути нормальна дитина?
Я гримнула перед татом дверима і кілька разів перевірила чи надійно
зачинився замок. Знала, що він не наважиться мене вдарити, але усе одно ще
хвилин двадцять переховувалася у вбиральні.
Коли я вийшла, квартира потопала у темряві.

Я полегшено зітхнула, коли усвідомила, що батьків удома немає. Була десята,
отже, швидше за все, вони давно поринули у свою нудну роботу – тато всівся
за кермо приміської маршрутки, а мама надягнула заяложену куртку поштаря
і поїхала околицями розносити ранкову кореспонденцію.
Ніколи не розуміла навіщо потрібна така робота. Однотипна і пісна з
низькою зарплатнею без будь-яких перспектив на майбутнє. Чесно кажучи, я
завжди зневажала їх за цей вибір. Адже саме через брак коштів я ніколи не
купувала собі дорогих парфумів чи брендового одягу, який так часто
приманював мене до себе із вітрин люксових магазинів. Я із заздрістю
дивилася на завсідників пафосних клубів чи вибілених ляльок у джипах і ще
більше сердилася на батьків – чому я не можу дозволити собі хоча б крихти
із того, що має ця обніжена золота молодь?
Телефон розривався від повідомлень. Три пропущених від мами, вісім від
Вадика, ще три від Насті…
- Я вже хотіла у розшук подавати! – схвильовано вигукнула подруга,
коли почула мій голос. – Ти хоча б мене із собою бери, коли кудись
намилюєшся.
- Пробач, це була незапланована вилазка, - виправдалась я. – Ти щось
хотіла?
- Ага, хотіла… - простягнула вона. – Через годину у «Мороці»?
«Морок» мав не зовсім пристойну славу. Удень він ще міг змахувати на кафе
середнього рівня із досить непоганою кухнею; увечері ставав схожим на
«притулок загиблих душ», котрі шукали у ньому спокою, але натомість
знаходили лише черговий привід для розбрату та агресії.
Утім, ми з Настею любили це місце. Починаючи років із шістнадцяти,
заходили сюди чи не щодень – тому знали увесь персонал та усіх постійних
відвідувачів, яких вже давно сприймали за друзів.
Але цей офіціант був тут новеньким. Принаймні, я розуміла, що сьогодні
бачу його удруге після нещодавнього невдалого вечору із розлитим
коктейлем на ногах. І цього разу він роздратував мене, навіть ще не
промовивши й слова. Я бачила, що він також пам’ятає мене і почувається
винним – певно, саме тому натягнув на вуста дурнувату посмішку та
підійшов приймати замовлення, ледь ми встигли розміститися за столиком.
- Що бажаєте?

- Іншого офіціанта, - бовкнула я і врізалась поглядом у меню, хоч і так
знала його напам’ять.
Хлопець промовчав, але з місця не зрушив .
- Мені дві сосиски із яєчною та дієтичну колу, - промовила Настя, не
розуміючи моєї поведінки.
- У нас є новий пункт від шеф-кухаря – сніданок для пані, - почав
офіціант. – Вівсянка, йогурт та свіжі фрукти для бадьорого ранку та
гарного самопочуття. Не бажаєте скуштувати?
Я помітила яким зверхнім поглядом окинула Настя хлопця.
- Я що, Дюймовочка, по-твоєму? – виприснула вона. – Дай нормальної їжі, а
вівсянкою сам запихайся. З дитинства її ненавиджу.
Надивовижу спокійна реакція офіціанта ще більше розпалила у мене
непояснюване роздратування. Але після двох учорашніх пляшок неякісного
алкоголю я почувалася занадто кволо, аби вступати із ним у битву.
- Грінки з часником та салом і темного пива, - промовила я, відкидаючи
картонку із меню якомога далі за стіл.
Прислужник спокійно кивнув головою та відразу зникнув за дверима кухні.
- Звідки він узявся? – запитала я у Насті. – Дивний якийсь…
- Нудний та нерозторопний, - погодилась подруга. – І хто його вирішив
взяти на роботу? Шкода, що Сашко звільнився…
Ми удвох поринули у спогади про завжди веселого нехлюя Сашу, який умів
підтримати бесіду із кожним відвідувачем та ніколи не оминав увагою дівчат.
Грубі компліменти у його вустах набирали зовсім іншого значення і ніхто не
наважувався ображатися на нього за таке – навпаки, ми із задоволенням
чекали, коли саме він підійде до нас приймати замовлення. З ним можна було
годинами теревенити про порожні речі, але саме завдяки своїй надмірній
комунікабельності він і поплатився робочим місцем. Не минуло й пів року, як
його люб’язно попросили піти геть.
- Що у тебе за справа? – спитала я набитим ротом, хрумкаючи при цьому
тостом.
- Влад запропонував мені одружитися, - як відрізала Настя.
- Це жарт? – ледь не похлинулась я крихтою чорного хлібу. – Влад і
сім’я несумісні речі.
- Я також так думала, - сказала подруга. – Але він наполягає на тому,
щоб ми зіграли весілля. І бажано у найближчий час.
- З якого це дива?
Я розгублено витріщалась на Настю, справді не усвідомлюючи, як вона
змогла так сильно змінити Влада. Попри короткий термін стосунків я знала
його іншим. Пам’ятала про те, що він категорично відмовлявся від будь-яких
зобов’язань; дружина, діти, необхідність відвідувати роботу п’ять разів на
тиждень були для нього на кшталт катувань. Повільних, дратуючих і
болісних катувань. Заради власної свободи він перевівся на фріланс і
перебивався тимчасовими заробітками на творчих нивах – і був гордий від
того, що може вважати себе птахом вільного польоту.