Він

Я одразу відчув якийсь легкий, рідний присмак, коли опинився тут. Світло
заливало мої очі, хоч я досить добре міг розгледіти усе довкола – товсті
дерева із яскравими, немов намальованими віртуозним художником,
кронами, рівні стежки, що перепліталися між собою і зникали далеко за
обрієм, верхівки могутніх гір десь удалечині… Я не знав де саме знаходжуся,
але чудово усвідомлював, що знайшов своє місце. І більше ніколи не захочу
звідси піти.
Чиясь рука торкнулася моєї і я побачив поряд чарівну жінку з довгим,
білявим волоссям. Воно спадало на її плечі рівним каскадом і сягало ледь не
до п’ят, а прозоро-блакитні очі ніжно обпалювали мене своїм теплим
поглядом.
- Вітаю, - тихо мовила вона з усмішкою на обличчі.
- Привіт, - сказав я у відповідь, ніяковіючи.
Її голос був схожий на соснову сопілку, що притягує до себе випадкових
слухачів своїм легким, ненав’язливим співом.
Ми довго стояли мовчки. Вона заплющила очі і неспіхом вдихала ароматне
повітря; її грудна клітка ледь колихалася під безбарвною накидкою, що
прикривала її тіло.
- Розслабся, - сказала вона мені, торкаючись долоні.
Тіло наповнилося жаром та незбагненим почуттям щастя, а приємна
насолода розлилася кожною частинкою моєї невагомої душі.
- Добре, що ти прийшов, - сказала жінка. – Тобі тут подобається?
Я похитав головою і щось невиразно мугикнув – але вона сама все зрозуміла.
- Ласкаво прошу додому, - проговорила знову і я не встигнув змигнути
оком як її блискуча постать розчинилася у невідомості.
Я так і не знав хто вона така.
А потім зустрівся із НИМ. Точніше, я почув ЙОГО голос - зовсім несподівано
та зненацька для самого себе. Тихе відлуння листя озвалося до мене своїм
заспокійливим, барвистим шелестінням, у якому я швидко розрізнив
потрібний мені мотив.
ВІН говорив небагато, але одразу дав мені зрозуміти, що я обраний. Сказав,
що нас лишилося дуже мало – і зовсім скоро я сам отримав змогу
переконатися у цьому. ВІН просив мене працювати наполегливо та в той же
час легко. Оберігати інших і бути з ними поруч у біді, хоча в той же час
попросив не втручатися у плин чужої долі. Тоді я ще не знав як розгледіти
межу, котра він заборонив мені перетинати.
У самому кінці ВІН сказав мені, що я буду охоронцем. Як гордівливо
прозвучало це слово і я умить дійсно відчув себе особливим. І кожного разу, у
випадку невдачі чи перешкод невпинно нагадував собі про це; я відповідав за
чуже життя, тому завжди мав бути пильним та сильним духом.
Мій перший довірений виявився наркоманом. Чесно кажучи, я й гадки не мав
що на нього чекає, коли милувався його чистим та ніжним дитячим
обличчям у дерев’яній колисці. Він народився у досить звичайній родині
сільських мешканців, був у міру цікавим та допитливим хлопчиком, хоч і
завжди приносив чимало клопоту своїм вже немолодим батькам. За

домашніми справами, роботою, виснажливою працею на грядках вони
пропустили той переломний для нього момент – коли він вимагав більше
уваги і, не отримавши її від рідних людей, знайшов у компанії малолітніх
друзів зі школи, що заради цікавості бавилися порошком коноплі, висушеної
на горищі чиєїсь бабусі. Тоді він подумав, що у житті не може бути нічого
кращого за цей простий, але сильнодіючий наркотик – який відносить у світ
бажань та мрій, робить тебе байдужим до оточуючих людей та подій. Я
хотів урятувати його. Але ВІН довів мені, що я не зможу нічого зробити,
допоки цей хлопчак сам не забажає змінитися. Я хотів вірити, що мине час і
юнак усвідомить свою помилку. Я із сумом спостерігав за черговою дозою
отруйного зілля, що наповнювало його кров і переконував себе, що рано чи
пізно він зміниться. Легкими кроками намагався підштовхнути його до
цього, адже нічого серйознішого зробити не міг. Та він так нічого й не
зрозумів.
Він ще був живий, коли Головний доручив мені нового підданого.
- А як же?.... – хотів запитати я про хлопця та ВІН обірвав мене на пів
слові.
- Йому вже не потрібна твоя допомога. – лагідно промовив ВІН.
Більше до цієї теми ми не поверталися.
Наступною була дівчинка. Маленьке, слухняне янголятко, яке з самого
дитинства виявляло свою самостійність – бавилося із ляльками наодинці,
ніколи не просило чужої допомоги. ЇЙ ще не виповнилося й трьох років, як за
допомогою бабусі вона навчилася писати та читати, сама створювала
казки і вірші про тварин, яких до нестями обожнювала… А потім, у дев’ять
з гаком років її зґвалтував двоюрідний брат. І я знову не міг ніяк вплинути на
хід цих подій, тому був змушений повністю змиритися із однією
незаперечною істиною. Я захисник та охоронець – але не порятунок від усіх
бід. Тоді я не розумів чому із людьми трапляються усі ці негаразди. Хто
стає їх каталізатором та рушійною силою, а головне чому ВІН закриває на
це очі? Пізніше, мені пояснили, що кожна людина – унікальна, разом з усім
своїм багажем знань та досвіду із попередніх перевтілень. І кожен має
пройти потрібний саме йому шлях; саме тому ми й не маємо права
втручатися у більшість ситуацій, що із ними трапляються. До того ж, у
інших вимірах живуть низькі істоти, що підживлюються негативом,
влаштовуючи нашим підданим своєрідний тест на витримку. По-суті, вони
також не втручаються у плин їхнього життя – а просто харчуються
негативом, який вивільняють люди, самотужки перетворюючи його у
сніжний ком власних негараздів.
Я розумів, що моєю метою є мінімальний допуск негативних емоцій до
ментальних оболонок підданих. Адже знав – якщо у душі засіється невеличке
зерно болі, злості, нахабності чи брехні (а ще багатьох інших неприємних
для нас почуттів), «нижні» хутко прокладуть під ними плідний ґрунт і
залюбки насолоджуватимуться сіянцями власної праці.
Наступна піддана виявилася суцільною протилежністю попередньої.
Смілива, невгамовна задирака, яка любила подражнити хлопчаків та не