Коли тобі нарешті стане соромно? – пробурмотів тато, побачивши мене
на порозі кухні.
Він мав суворий, але досить спокійний вираз обличчя. Знав, що погрози чи
вичитування моралі усе одно на мене не подіють – а, може, через те, що й сам
був не без гріха.
- Генетика жахлива річ, - вигукнула мама одного разу.
Того вечору, мовби змовившись, ми із татом удвох повернулися додому
напідпитку. Хоча тоді, на його фоні, я мала набагато пристойніший вигляд.
- Якби знала, що таке буде, то ні за що б не віддала тобі своє життя, -
бубоніла мама і я ловила себе на думці, що вже не вперше чую від неї
ці слова.
- То що тебе стримує? – глузливо вибухав тато. – Білу скатертинку під
ніжки покласти?
Мама плювала у його бік, але, як не дивно, ніколи не йшла геть.
- Голова не болить? – втрутилась мама, яка у цей час стояла за
приготуванням борщу.
Різкий запах часнику, помідорів та перцю миттю вдарив мені до носа.
- Болить, - погодилась я. – А від цього смороду ще більше.
- Тоді у тебе сьогодні дієта, - промовила вона, навіть не поглянувши на
мене. – А ти їсти будеш? – звернулася до тата.
- Борщ на сніданок це екзотика, - відповів він. – Немає чогось
традиційнішого?
- Можу запропонувати картопляні та бурякові очистки, будеш?
Я знала, що у нас зараз певні проблеми у матеріальному плані. Тому майже
увесь наш денний раціон складався із овочів, які нам передавала бабуся із
села – буряк, морква, картопля, квасоля та різноманітні варіації з їхнім
умістом чи поєднанням. Інколи щастило бачити на столі кашу чи яблука, які
тато без докорів сумління «позичав» у сусідському саду.
- Чому ти постійно вариш борщ? – питав тато, розглядаючи у тарілці нерівні
кубики. – Невже у тебе не вистачає фантазії на інше?
За затяжним маминим мовчанням (яке завжди, як і у природній стихії,
означало підготовку до буревію) я зрозуміла, що зараз знову почнеться
сварка. І вона справді не забарилася.
- Якщо ти такий розумний, то стань сам до плити. Чи руки, на пару із
головою, від горілки стали зовсім немічні?
- Принаймні, вони у мене є, - відбив атаку тато. – А твої вже давно
зрослися із п’ятою точкою.
Я вирішила не дослуховувати їхню «дружню» бесіду. Голова дійсно нила і я
поспішила зачинити двері власної кімнати, сподіваючись, що мене не
зачепить батьківським ураганом.
На дисплеї блимало пропущеним від Насті.
- Ти де? – защебетала подруга.
- Вдома… - розгублено простягнула я, відчуваючи себе зіжмаканим
шматком паперу.
- Здуріла? – поцікавилась Настя. – А як же залік? Чи ти після
вчорашнього про нього забула?
Моя голова умить стала ясною.
- Яка ж я дурепа! – вигукнула у слухавку. – Прикриєш мене? Я скоро
буду.
Коли я вибігала з квартири, у кухні й досі буяла справжня непогода.
Я спробувала непомітно зайти до аудиторії, але усі немов чекали на мене.
Одразу обернули до дверей свої погляди, коли ті тихесенько скрипнули від
мого несміливого поштовху.
- Зорькіна, нарешті, - пробасив Віталій Борисович. – Ми вже засумували без
вас.
Його вуста розповзалися у саркастичній усмішці, а очі ковзали моїм тілом,
передбачено вдягнутим у коротенький сарафан. Я знала, що цей викладач
любить мої ніжки.
- Прошу, - сказав він, жестом запрошуючи мене до себе на кафедру.
Він сидів за столом і поважно слідкував за кожним моїм рухом. Я підійшла
до нього зухвало та впевнено – і навіть не подумала вибачитися за
запізнення. Знала, що він не любить таких сентиментів.
- Ваш білет номер тринадцять, - констатував Віталій Борисович і знову
тицьнув рукою на стілець навпроти себе.
- Але ж я ще нічого не обирала, - злегка збентежено проговорила я, хоч
очі мої не виявляли жодного хвилювання.
- Інших варіантів немає, - безтурботно сказав він. – Як кажуть, хто
перший, того і капці.
- Ок, - несподівано легко погодилась я. – Тоді дайте мені питання, я піду
готуватися.
- Е, ні… - із неприхованим задоволенням простягнув чоловік. – Думаю,
ви мали достатньо часу для підготовки.
Я розгублено подивилася на нього, але запитати ще щось не наважилась.
Бачила, що раптом викажу свій переляк – він ураз цим скористається.
- Отже, почнемо? – запитав він, хоч і не давав мені можливості відмовитись.
– Коли відмінили кріпосне право?
- 1861 рік, - відрізала я, адже на пам'ять знала цю дату.
- Чудово… - сказав Віталій Борисович, зваблюючи мене посмішкою
«чеширського кота». – Тоді наступне питання. Коли Авраам Лінкольн
прийняв президентську присягу?
Я застигла від несподіванки. Історія була моїм слабким місцем, утім, як і
більшість інших предметів нашого курсу. Єдине, чим я могла повихвалятися
– це знаннями із літератури і навіть не тому, що постійно зубрила її, а тому,
що вона була мені цікава ще зі шкільних лав. Тож зараз я могла сподіватися
лише на гарний настрій викладача, свої блискучі, темні очі та шифонову
спідницю, котра оголювала ноги, ледь балансуючи на межі пристойності.
- Не знаю, - зізналась я, на що одразу почула:
- Подумайте добре.
У його грайливому погляді був натяк.
- 1861 року? – більш запитально, ніж стверджувально припустила я.
- От бачите, усе не так і страшно, справді?
Тільки зараз я усвідомила, що в аудиторії панує напружена тиша і наші з
викладачем історії голоси розносяться по ній до нестоту гучно.
- І останнє, - із загадковим виразом розпочав Віталій Борисович. – У
якому році народилася Нетті Стівенс?
Я й гадки не мала про кого він говорить. Попри те, аж занадто впевнено, як
для свого становища, відповіла:
- У 1861 році.
І, як це не дивно, виявилася права.
Довелося сидіти до самого закінчення екзамену і спостерігати за муками
інших однокурсників, уявляючи якими поглядами вони пожиратимуть мене
опісля. «Ну й нехай» - подумала я та відкрила на мобільному Вконтакті.
Нехай заздрять. Я вже звикла до цього.