Розділ 12

 Вкрадливий шелест нічного лісу змішався із гарячим пульсом, що відлунював у грудях, розтікаючись тілом мов п’янке вино. Він гнав її далі, вів у темряві звивистою стежиною попід крислатими гілками давніх дерев. Меліса ледве розуміла, як опинилась тут. Вона мала б лишатися у маєтку, ховатися, бути покірною і непомітною…

 Але навіщо? Який сенс принижуватись, коли це не допоможе знайти матір, ані повернутися додому? Вона вже надто довго мовчала й крилася в страху бути почутою, в очікуванні чуда. А тепер її надія зникла, а разом з нею тріснули залишки терпіння.

 Неприборканий вогонь тягнув її углиб лісу — туди, де палали багаття. Меліса іще не бачила їх, проте відчувала чарівний жар, що міцнішав із кожним кроком. Опиратися цій жазі було не сила.

 Меліса зупинилась між деревами. Нарешті вона побачила силуети багать та далів, що кружляли в стрімкому танці. Вітер доносив ехо їхнього співу, зігріваючи її щоки гарячим подихом. Дівчина непевно ступила крок уперед, сподіваючись, що її не помітять здалеку.

 Зелена улоговина купалась в місячному сяйві, надійно схована півколом гір, як і розповідала Хельга. Меліса уважніше пригледілась до кам’яних виступів, аж врешті помітила вузький прохід, що сяяв здалеку, освітлений смолоскипами.

 «Ущелина, — подумала вона: а далі печерний храм!». Дівчина рушила туди. Ледь видні силуети магів кружляли у танці, не помічаючи незваної гості.

 Стукіт серця заглушив усі звуки, холодне гостре каміння боляче вкололо ступні. Жар смолоскипів торкався шкіри, хоч близькість вогню зовсім не лякала. Вогонь був господарем цього свята.

 Довгий кам’яний коридор ставав ширшим, керуючи дівчину до округлої пащі печери, оздобленої квітковою аркою з червоними стрічками. Увійшовши до круглої зали, вона побачила велетенську золоту чашу із полум’ям, що звивалось у чудернацькому танці, ледве не торкаючись мозаїки на стіні. Меліса підійшла ближче, розглядаючи дрібні камінці, що склалися у фігуру рудоволосої жінки.

 «Мелес», — здогадалась дівчина.

 Богиня дивилась на неї блискучими червоними очима, широко розкривши руки, мов запрошувала до себе. Усе її тіло було пронизане язиками вогню, що навіть впліталися в руді кучері, а на смаглявому обличчі сяяла усмішка.

— Охоплена полум’ям, — пошепки видихнула Меліса, пригадуючи почуті десь слова.

 Люди боялись вогню. Вони вірили, що ця стихія належить суворому богові на ім’я Шель, що сидить у надрах землі на горі з коштовного каміння, а вогонь — його вірний слуга, сильний та водночас небезпечний для простих смертних.

 Але чи може вогонь бути слугою? І чи такий він страшний? Образ Мелес повставав проти цих дурниць. Богиня випромінювала щастя, торкаючись полум’я. Вона і сама була вогнем, нескореним і пристрасним.

 Меліса опустила погляд і помітила дари на дні чаші. Вона не знала традицій далів, але здогадалась, що це жертвоприношення  для богині. Тож дівчина сягнула рукою до кишені, де знайшла кілька засушених квіток, назви яких так і не довідалась.

— Пробач, богине, та це все, що я маю для тебе, — прошепотіла вона, хоча ніколи раніше не зверталась до богів. — Я б хотіла бути такою ж вільною і сильною. Мені обридло ховатися й мовчати, прикидатися звичайною людиною та терпіти знущання далів. Я хочу, щоб до мене ставилися як до рівної, хочу дати волю своєму полум’ю.

 Погляд Меліси упав на купу червоних стрічок, зав’язаних на золочених ручках чаші. Не довго думаючи, вона потягнулась до однієї з них та зав’язала довкола зап’ястка. Це вже друга украдена стрічка — неприпустиме святотатство, що підіймало в душі хвилю гордощів. Можливо, це скуте полум’я в її крові врешті отримало бажане і дозволило покинути храм з відчуттям полегшення.

 Вона навіть раділа, що доля занесла її у ці далекі землі, де хмари торкалися гострих шпилів і від того небеса здавались близькими й досяжними, а магія буяла в повітрі, невидима, проте беззаперечно відчутна. Це її дім. Це її свято. І чхати на пихатих далів.

 Меліса поверталась до лісу. Вона більше не стане прислужувати магам. Збере свої пожитки, як і планувала, та тікатиме до міста. Хай скільки доведеться йти, вона витримає цей шлях. Вогонь допоможе вижити.

 Замріявшись, дівчина не помітила обережних кроків позаду, тож навіть не зрозуміла, що сталось. Легені раптом зсудомило. Меліса відчайдушно хапала ротом повітря, та жар у грудях лиш ставав сильнішим. Світ померкнув у різких спалахах болю й страху.

 Усе припинилось так само раптово, як і почалось. Дівчина жадібно ковтала повітря, не зважаючи на гостре каміння, що впиналось в коліна. Вона й незчулась як упала.

— Як же ж вчасно я погодився стати на варті, — пролунав чоловічий голос, на диво, знайомий. Високі чорні чоботи обійшли її, опинившись зовсім близько.

 Меліса підвела очі й ледь не зомліла. І справді, вона вже зустрічала цього дала, у таверні, яку підпалила, намагаючись утекти з Міруе. Можливо, їй би вдалося роздобути новий одяг та прослизнути повз вартових, якби лиш цей бридкий маг не схопив її тоді. Що ж, вона не лишилась у боргу і скинула вину на нього. Це було розсудливо. Принаймні так їй здавалося доти. Однак тепер, опинившись під пронизливим поглядом чорних очей, дівчина почала сумніватися у своєму рішенні. Навряд чи цей чоловік пробачить їй зухвалий вчинок.

— Привіт, красуне, — кинув він іронічно, шкірячи зуби. — Який сюрприз та ще й на свято.

 Маг прикипів до неї поглядом, сповненим цікавості й азарту, який буває у мисливця, що спіймав великого звіра.

— Чого ви хочете? — запитала Меліса тремтячим голосом.

— Чого я хочу? Яка ввічлива допитливість, — зітхнув чоловік, опускаючись поруч. Його рухи були вкрадливі й легкі, мов у кота. Місячний промінь упав на його бліде обличчя, освітлюючи широкі темні брови, прямий ніс і різкі вилиці. Холодна чорна рукавичка зімкнулась на її підборідді мов лещата, і знайомий голос враз утратив показну веселість. — Я хочу знати хто ти. І навіть не думай застосовувати свою силу. Я втратив пильність у таверні, та вдруге не помилюся. Зрозуміло?